Українська комедіантка та стендап-комікеса, співавторка проекту «Доброго вечора, ми з України» Наталя Гаріпова дала вже серію концертів в Берліні. Наша редакція завітала на один з виступів, що відбувався в барі Space Medusa та поспілкувалася з Наталею до її виходу на сцену — про особистий досвід біженки в Німеччині та дитячі спогади про війну в Придністров’ї.

• Це ж для вас не перша війна з росією, так?

Так, я закінчила перший клас, коли в Придністров’ї почалась війна. Пам’ятаю все, що тоді відбувалося.

Одного разу я пішла у ванну помити руки. Нахилилась до раковини, і саме в цей час коло мого вуха пролетіла куля і застрягла в кафелі на стіні. Кожного дня на декілька годин оголошували перемир’я, а на вулиці в цей час з'являлися калюжі крові. Пам’ятаю, як до нас в квартиру приходили військові, ніколи не забуду гори накритих простирадлами трупів, або розстріли першокласників на шкільній лінійці.

Але найяскравіший спогад з тих часів був пов’язаний з подругою. Вони з сім’єю тільки переїхали в нову квартиру і зробили ремонт. В її дитячий кімнаті були такі чудові шпалери, про які тоді, мабуть, мріяла кожна дитина. Такі фотошпалери з персонажами Діснея. Точно пам’ятаю, что там був олень Бембі. Я обожнювала приходити до неї в гості і роздивлятись ті картинки. На початку війни в їхній дім влучила ракета, і він згорів. Подруга з сім’єю одразу виїхала в невідомому напрямку, я ніколи більше її не бачила. Заходила в її зруйновану квартиру і бачила ті шпалери, що я так любила, оленя Бембі, що так само дивився на мене, але крізь чорні, обвуглені плями. 

• Чи тригернув початок війни в Україні ті болісні спогади з Придністров’я?

Знаєш, коли мене тригернуло? Уже в Польщі, ми пішли в Ікею. Я тоді ще не знала, який то бісів лабіринт. Ті безкінечні кімнати: по-різному обставлені кухні, спальні, вітальні. І тоді ми дійшли до дитячих кімнат. В одній з них я побачила фото шпалери, що були так схожі на ті самі з моїх спогадів. Я стала перед тією кімнатою і розридалася. Бо зрозуміла, що дуже хочу, щоб в моєї дитини був свій власний простір, своя власна кімната. І я не можу наразі їй це дати. І все через війну.

• Яким був ваш досвід як біженців в Берліні? 

У Берліні ми пробули не дуже довго. Знайомі запропонували нам житло в Австрії біля Зальцбурга. Зазвичай, я більше про місто, люблю урбаністичний вайб. Але зараз розумію, що не виводжу мегаполіс. Мені потрібна тиша, тому наразі я дуже задоволена, що ми живемо в горах. 

У цілому, бути біженкою складно, бо постійно треба вдавати, що тобі недобре. Я навіть звернулася до цього досвіду в останньому стендапі.

Ти приходиш такий до Соціаламту і кажеш: «Сорі, ві ар юкреніан рефьюджис, вер кен ві гет фрі тікетс ту аквапарк?».

Але, я вам скажу, нема нікого сильнішого за жінку, що під час цього всього трешу котиться з гірки в аквапарку разом зі своєю дитиною. Бо ти можеш страждати, бути в депресії, а от твоїй малечі байдуже до цього, вона хоче в аквапарк (ред. - дочці Наталії 2 роки).

• А як народився ваш проект «Доброго вечора…»?

Він утворився сам собою. Ми тоді ще були у Польщі, коли я відчула, що досягла піку дна. Я забила на себе, мені було все одно, який вигляд я маю. А коли ти забиваєш на себе, то забиваєш на все. 

Гостро відчула, що потребую побути з собою наодинці. Пішла в кав’ярню, замовила каву, видихнула. І написала пост в інстаграмі, шо мені пофіг, що про мене подумають, але я починаю працювати. Я не очікувала, але мені почали писати! Олена Кравець, Джері Хейл, потім до нас доєднались Аліна Паш, Бабкін, Монатік… Ми почали шукати формат, який би нам підходив. Так і з’явилися концерти «Доброго вечора…». 

Перший концерт був просто вирви душу. Плакали всі: на сцені, за лаштунками. Ми не знали одне одного. Але ти плачеш — тебе обіймають. Багато людей, дякуючи цим концертам, зцілили свої душі та почали свої сольні тури. А я зрозуміла, що краще щось робити, допомагати, а не просто сидіти й вити в подушку.

Я не уявляла, що ми зможемо повторити такий успіх. Та виявилось, що це як зі словами «я тебе кохаю»: перший раз, коли їх чуєш — найочікуваніший, найемоційніший. Удруге, утретє вже не так. Тільки зміст цих слів не змінюється. Тому ми продовжили…

• Ви й досі виступаєте зі сцени російською мовою. Чому і чи плануєте переходити на українську?

У Придністров’ї я навчалася в літературній гімназії імені О.С. Пушкіна. Я любила мову, вивчала російську, моїм кумиром був Жванецький. Коли повернулась в Україну, всі розмовляли російською (місто Білгород-Дністровський). Учити українську не було потреби. А потім у мене був великий спротив, бо її всюди нав’язували: у кіно і на телебаченні. 

Але зараз прикольно, бо ти розумієш, чому це тобі треба. Ми живемо в неймовірний час, коли можна полюбити свою історію, мову. Хочу виступати українською, але мені поки не вдається. У мене немає бази.

Я все життя професійно вивчала російську. І тепер звичні мені конструкції не працюють. Я перекладаю жарт і мені не смішно. Мені треба сісти і розібратися. Треба навчитись гри слів українською. Бо якщо цього не зроблю, не зможу йти далі.

Проте не хочу себе змушувати. Я підтримую термін «лагідна українізація». Зараз в мене такий стан, яркий чудово описав однією фразою мій друг: «насрано в голові». Мій чоловік — білорус, з ним я спілкуюсь російською, з донькою розмовляю українською, з людьми, що нас зараз оточують, англійською, а навколо звучить німецька. Та все одно маю великий прогрес: ще декілька місяців тому я й не уявляла собі, що зможу так довго розмовляти українською під час інтерв’ю.

• Чи плануєте ви повертатись в Україну після перемоги?

Звичайно! Перше, що ми спитали в міграційній службі Берліна: «Чи зможемо ми повернутись додому?». У мене там все, всі мої близькі люди.

Мені здається, що я вже випала з українського стендапу. Часто бачу афіші концертів, а на них людей, яких я не знаю. Як повернусь, то точно поїду туром по містах, а там подивимось.

Наразі найважливішим фактором для мене є безпека моєї дитини. Але я готова повертатись. Готова до всіх цих питань: «А де ти була?», «А чому ти втікла?», бо вони точно будуть. Головне, щоб не вийшло так, що ми переможемо та всі пересремось, вирішуючи, хто краще допомагав. Не можна випадати з процесу, забувати про війну.

Треба завжди пам’ятати. Треба ставати кращим кожного дня.

Фото: Олена Краснокутська (https://www.instagram.com/helendi_photography/)