Павло Войтович — стендап-комік зі Львова, що понад 7 років живе у Берліні. В Україні він працював журналістом і копірайтером, а в німецькій столиці розпочав карʼєру англомовного стендапера та сценариста. Ми розпитали Павла, в чому для нього криється шарм Берліну, з чого сміються німці й чому берлінці почуваються самотніми.

• Ти сказав, що проводиш біля Wasserturm Prenzlauer Berg багато часу. А що тут?

Я жив двома вулицями нижче. Там краєвид прикольний, видно вежу. Як виявилося, бачити телевежу — це для мене важливо в Берліні. До переїзду сюди Берлін здавався крутим! Аура була неймовірна. Місто і досі таке. Але тоді, коли приїхав сюди лише на пару днів, я ще цього не знав. Я закохався у вуличне мистецтво. А вежа — це ж один із символів столиці, її візитівка. І коли стрьомний день або невдалий виступ, і все пригнічує, та ж депресивність берлінського листопаду, а ти йдеш і бачиш перед собою вежу — згадуєш, що ти у Берліні, в місті, яке сам обрав.

• Відчуття «ти у Берліні» — це про що?

Із початком великої війни це висловлювання набуло іншого контексту. Здається, змістовніше зараз бути в Україні. Але я завжди вважав, що Берлін — найкраще місце в Європі для творчих людей. Можливо, через те, що часом казали, ніби це європейський Нью-Йорк. Але тут усі креативні, вільні, тут свобода самовираження, всі кооперуються і ніхто нікого не засуджує. Тут людину цінують за те, що вона робить, а не за те, яку посаду обіймає. 

• Цікаво, що за цей самий «вільний» стрітарт тут і неабиякі штрафи виписують. Як це поєднується?

Я розумію, чому штрафи виписують. Є місця, в яких графіті недоречні. От ми бачимо теги на житловому будинку у тихому районі — тут ці заклики зайві. Але є місця, де воз’єднується вулична культура з історією, нове і старе знаходить синергію.

• Ти описав берлінський депресивний настрій, але при цьому Берлін залишається класним. А як це уживається?

Берлін дуже непояснювальний. Його легше відчувати, ніж описувати словами. Ось опадає листя, в небі літають сотні ворон, які постійно каркають, мрячить дощ, у якихось районах стоять брутальні будинки. Берлін важкий і гнітючий, але в цій меланхолії я довгий час віднаходив гармонію. Від суму теж можна отримувати певне задоволення. Це ризиковано, тому що є ймовірність упасти в затяжну депресію. Та якщо балансувати, як серфер на хвилі, зловивши оптимальний момент меланхолії, то вона теж прекрасна.

• Стендап допомагає балансувати?

Дуже. Можна заплатити 120 євро за п’ятдесят хвилин розмови з терапевтом, а можна написати жарт, з якого потім ще посміються люди. За все життя у мене була тільки одна сесія з терапевтом, але результат схожий. Якщо розсмішив 50 людей під час виступу, — це заряджає. Потім приходиш додому і навіть заснути не можеш, стільки з’являється енергії. Проте сьогодні після шоу змішані відчуття. Бо ніби все і кльово, але на бекграунді постійно події вдома, і вони не дають розслабитися. Тому з минулого року я почав організовувати шоу для збору коштів Україні. 

• Як відбувалося твоє знайомство з містом?

Думаю, у Берліні кожен пізнає місто у два етапи. Перший рік життя тут я почувався туристом: всім захоплювався, всьому дивувався. Я брав велосипед і їхав, куди очі заведуть. Був, як мала дитина. А коли втомлювався, дорогу додому знаходив по google maps. Таким чином трішки вивчив Берлін. Раніше бачити, як якийсь наркоман заховався за деревом – це було «о, це такий Берлін!». А згодом предмет захоплення став предметом роздратування. Помічаю, наскільки довкола брудно, скільки бігає під ногами щурів. Колись я називав, що це інше, ніж удома, ніж у Львові, а тепер хочеться чистоти. 

А ще в Берліні, як на мене, кожен проходить три стадії. Перша — це ти приїжджаєш і бачиш, як чувак обблювався в метро о восьмій ранку в понеділок, і думаєш «о, це такий Берлін!». Друга — коли бачиш того самого чувака і думаєш, блін, ну, знову він оббльований у метро. А третя — це коли ти сам обблювався в метро в понеділок о восьмій ранку (сміється).

• Ти кажеш: «О, це такий Берлін!». А що в цих ситуаціях особливого? 

Це клубна культура. Тут люди весело проводять час. Можливо, занадто весело. Знову ж, із того, що вже не подобається: у Берліні надто популярні наркотики. І тут запросто можна побачити в метро молоду людину, яка обкурилася настільки, що й не знаєш, чи вона ще жива. Але придивишся — щось трохи рухається, музика з телефону грає, і думаєш, ну, добре.

• Це треба змінювати чи нехай буде, бо «це Берлін»?

А як це змінити? Тоді Берлін перестане бути собою. Хоча він уже на себе не схожий. Мені здається, Берлін був найкращим у 90-ті роки. Я приїхав у 2015 — і місто вже було досить комерційним. Відчуття, ніби я застав останні дні того іконічного Берліну, про який усі стільки говорили. Зараз Берлін стає карикатурою самого себе. Чому він мені подобається? Тут люди з усіх стежок життя пересікаються в одному мегаполісі, і якось їм вдається співіснувати. Ясно, що всі порозбігалися по районах: Шарлоттенбурґ  — один, Курфюрстендамм — інший, Кройцберґ — ще інший. Зараз ми у Пренцлауер Берґ. Модно жартувати, що тут лише молоді сім’ї та мамочки з візочками. Але тут теж прикольно. 

Мені дуже подобаються Кройцберґ, Нойкельн і Фрідріхсхайн. У Нойкельні, наприклад, усі стендапи, там клуби, техно-тусовки, jam sessions. Це двіжовий район. Весь крейзі Берлін — Кройцберґ-Нойкельн. Його ще називають Кройцкельн. Фрідріхсхайн  — район із веганськими кав’ярнями та людьми з блакитним волоссям. Це молодіжний район, насичений експатами. Залюбки їжджу туди щовечора на стендап, та з іще більшою радістю повертаюся після виступів у свій тихий Панков. Де ніхто не кричить і з балконів не гримить техно. Враження, ніби я в польському маленькому містечку на околиці Варшави. Там ніколи нічого не відбувається. 

А потім сідаю в метро, їду в Нойкельн. І оце дорогою заходить 50 людей: хто в латексі, хто в костюмі жирафи, хто на баяні грає, хто б’ється з кимось. Це ж прикол! Тут якщо проїхатися на U8 в одну сторону і назад у п’ятницю ввечері, то побачите більше, ніж у добірці найдивніших людей ютуба.

• А як ти з цим гармоніюєш?

Колись я цього дуже хотів. Тепер я частина цього. Хотів — то ось воно, живи з цим. Певно, тоді ти можеш казати, що ти берлінець, коли прийняв місто в усіх його проявах. Суть Берліну в тому, що ти можеш робити тут що завгодно, але при цьому нікому не заважай. Тебе ніхто не засуджуватиме, але й ти, будь добрий, нікого не критикуй. Якось у клубі за півтора метра від мене танцював голий чоловік. Усе, що було на ньому з одягу — кросівки та шарф. Я як побачив, спершу аж смикнувся. Здається, я трохи відійшов, але іншим було комфортно.

• Як почалася твоя кар’єра стендапера? 

У Берліні я потрапив на 2 тижні у табір під назвою кінокабаре. Вони є по всій Європі. Туди приходять люди зі своїм досвідом у серіальному кіновиробництві, навіть мінімальним. Я хотів писати комедію. Мене звели зі сценаристом, який теж хотів писати комедію. Ми придумали концепцію серіалу. І коли дійшли до діалогів, то я подумав, а чи можу взагалі бути смішним. І щоб перевірити це, я пішов на «відкритий мікрофон». Про стендап, як жанр, я знав мало. Але мої жарти тоді настільки «зайшли»! І потім 6 місяців із тим самим матеріалом я працював «у тишу». Писав і переписував тексти — реакції залу було нуль. Однак я пам’ятав, що раз уже сміялися, значить, я можу добитися того знову. Перший раз був потужним. Тому мені хотілося відтворити ті почуття.

• Про що жартуєш із німцями?

Ну, німців тут іще треба знайти. Зазвичай я жартую про себе. Над німцями теж можна сміятися, вони це заохочують. У мене є старий жарт, який подобається місцевим. Типу прийшов я у супермаркет, взяв пляшку води й почав пити одразу в магазині, таку сильну мав спрагу. Ще за пляшку не заплатив, а половину води вже випив. Приходжу на касу з цією пляшкою і жінка на касі питає, чому пляшка напівпорожня. А я кажу, тому що ви песимістка. І німці дуже сміються з цього приколу. 

Є такий комік Франческо Кірхоф, напівнімець-напівіталієць, який каже, що зараз дуже класно про нацистів жартувати. Бо пожартуєш про геїв — підійдуть, скажуть «я гей». Ну, нема ж таких, хто підійде після виступу з зауваженням «перепрошую, я нацист, ваш жарт мене образив».

• Я згадала про обов’язкові туалети для людей, які не визначилися зі статтю. Що про таке думаєш?

Я невизначений у тому, що я думаю (сміється). Знову ж, я не засуджую. Людям ок — ну і нехай. Усе може змінитися навіть завтра, тому тема суперечлива.

• Тоді ось іще одна суперечлива тема. Наталя Фібріх в інтерв’ю нам казала, що можеш у Берліні бути будь-яким, але не вдягай хутро, бо спровокуєш скандал. Щойно повз нас проходила жінка у довгій хутряній шубі. 

Можливо, в деяких контекстах це правильно, але я не підтримую людей, які беруть на себе відповідальність влазити в чуже життя і змінювати його під свій світогляд. А якщо їй ту шубу ще прабабця передала і тій шубі вже 300 років, і це для жінки зв’язок із сім’єю? Так, я певною мірою солідарний із веганами, які кричать світу про вбивство тварин. Та «виливати фарбу» на чужу шубу не хочу. Не розумію, як людина дає собі стільки величності. Чим це відрізняється від путіна, який вліз на чужу територію? Тільки масштаб різний. Але люди засуджують.

• Таке ставлення в тебе сформувалося в Берліні чи ще в Україні?

Така позиція в мене була завжди. Мабуть, тому Берлін мені й сподобався. Бо переважна більшість тут така: ну, добре, всі окей. Ніхто нікого не напружує і це прикольно.

• А є правила співпраці з німцями?

Ну, це не лише про німців, а про всіх західних європейців: спочатку вони до тебе з усмішкою, а потім роблять донос на папірчику. Але мені це підходить, бо мені здається, що німці справедливі. Я жодного разу не намагався їх обдурити і не помічав, щоб дурили мене. Вони конкретні. Для німців слова важливі. Ви могли вже все передумати з першої розмови з німцем. Але якщо ви щось обговорювали на початку, німець чекатиме, що це вже ваша позиція до кінця.

Що точніша сфера діяльності, то комфортніша співпраця. Німці люблять точність. Хоча німецької пунктуальності не існує в природі, як і надійності інженерії. Усе це залишилось у дев’яностих і на початку двохтисячних, тому що заробити євро стало важливішим, ніж виробляти якісний продукт. Навіть мої знайомі, які посідають місця у німецьких компаніях, визнають, що гонитва за грішми сприяла погіршенню продукції. 

• Вдалося тут друзів завести за ці 7 років?

Із цього приводу у мене є жарт. Ніби я пішов на курси німецької й на першому занятті рівня A2 нам дали завдання написати есей про дружбу. І я кажу: ви що, жартуєте, я знаю 25 слів німецькою мовою, яке есе, мені 35 років, яка дружба. Я досить обережний з цим словом. Якщо говорити про хороших знайомих, яких радий бачити — такі є. Це і стендапери, і сценаристи. Ми зблизилися на ниві співпраці. Не завів я в Берліні таких, щоб справжніх друзів.

• А в Україні такі є?

В Україні є. 

• От власне, це питання у твоєму ставленні до дружби, чи все ж і Берлін його формує?

Це сукупність. Ясно, що і я, може, трохи дистанційний і прискіпливий до цього поняття. Але й Берлін впливає. Я бачу по своїх знайомих, як вони стають тут самотніми. Я приїхав сюди, бо ми 10 років зустрічалися з дівчиною, і вона закордоном навчалася. Берлін був нашою точкою зустрічі. Зараз ми одружені. Люди переїжджають сюди за цим: мегаполіс, райони, однодумці, тусовки в клубах, зйомки серіалів, бізнеси, виставки, стартапи. Але згодом ці знайомі почуваються дуже самотніми. Як виявилося, і питання знайти тут пару доволі складне. Тому що деякі люди приїжджають сюди на кілька років, і точно не для того, щоб затриматися на одній людині надовго. А потім, коли хтось дозріває до серйозних стосунків і хоче знайти пару, то це видається нереальним. Деякі мої знайомі виїхали в Португалію, Францію, бо вони елементарно бажають з кимось зблизитися. А в Берліні 3 ночі — і потім тобі не відписують. 

А ще ж час іде. Якщо хтось приїхав сюди у 25, п’ять років гуляв, то настає 30 років. А в 30 і стандарти інші. Назбирується цілий список вимог до людини, і згодом він тільки розширюється. І знову ж, коли ти один, коли оточений мільйонами людей, то всі ніби такі дружні та відкриті. Проте коли падаєш духовно, немає кому тебе підхопити, бо всім байдуже. Мені важливо, коли поруч є людина, яка вмить підхопить.

Фото: Олена Краснокутська

Лілія Усік: як 34-річна українка стала депутаткою в Німеччині

Ірена Карпа: «Українські жінки — фенікси»

Акторка Юлія Самсон: «Берлін щодня різний, як і я»

Посол України в Німеччині: «Мені подобається берлінський вайб»

Христина Соловій у Берліні: «На культурному фронті моя війна тривала завжди»