Українська прима в Берліні Яна Саленко: «Триматись допомогло кохання»

Українка Яна Саленко – одна з найяскравіших зірок світового балету, що танцює в Staatsballett Berlin вже майже 20 років. Історія її кар’єри в балеті унікальна, адже вона — чи не єдина прима-балерина, яка народила трьох синів, фактично не полишаючи сцену.

Минулого року після початку повномасштабного вторгнення Яна Саленко та Олександр Шпак організували міжнародний благодійний гала-концерт Ballet for Life, на якому було зібрано 46 тисяч євро на медичне обладнання для України. Розпитали Яну про її життя та роботу в Берліні, досвід поєднання материнства та кар’єри, а також про нове благодійне шоу, яке відбудеться вже цього тижня, 16 квітня.

Перш за все давайте пригадаємо, як саме ви опинилися в Берліні

Я живу в Берліні з 2005 року. Зустріла свого чоловіка Маріана Вальтера на балетному конкурсі у Відні. Дуже хотіла, щоб він жив зі мною в Києві. В Україні я спочатку жила та вчилась в Донецьку. Потім приїхала в Київ працювати у Національній опері. Тоді там був чудовий репертуар і був шанс далі розвиватись як артистці. Але його рішення було таке, щоб я переїхала сюди, до Німеччини. Мені тоді було 20. Адаптуватись мені було дуже складно. У мене не було тут друзів. Але через те, що я зустріла любов, я була згодна все змінити й почати знову. Перші два місяці були дуже депресивними. Не мала навіть з ким поговорити. І мови не знала, сама її вчила, дивилась телевізор. Чоловік допомагав теж, адже він німець. Триматись допомогло кохання.

Як ви почали танцювати в Берліні?

Отримала контракт. Зазвичай контракти з новими танцівниками тут (Staatsballet Berlin. — Ред.) підписують у січні. А я вийшла заміж і приїхала сюди в травні. Контрактів вже не було, але вони сказали, що візьмуть мене. Через чоловіка, він тут працював, і тоді ще був Володимир Малахов. Через знайомства і взяли. Із нового сезону, в серпні 2005-го, я вже почала танцювати.

У вас зараз залишається родина в Україні?

Коли почалась війна, мама була в Берліні та допомагала з дітьми. Планувала повернутись в березні до України. І коли почались перші вибухи й вже закрили аеропорти, стало зрозуміло, що мама залишається. А тато був в Україні. Йому вже було 75, але він вирішив залишитись. Казав, що в Києві все нормально, тихо. Як справжній «мужик» стоїть і каже: «Ну, як попадуть, то попадуть!». А ми дуже переживали, кликали його сюди. Так чотири місяці його вмовляли, і він нарешті приїхав у липні. У мене відлягло від серця: нарешті він тут, зі мною. Я спокійна. Він вже має страховку, ходить всюди, лікується. Я знаю: якщо це останні його дні, то я та онуки поруч.

Він назад не хоче повертатись?

Хоче! І мама, й тато все питають: «Коли вже повертатись можна?». А я кажу: «Сидіть поки! Не зараз».
Але там вся сім’я, вони дуже сумують.

Тобто чекають на перемогу?

Чекають.

Ви — прима, і маєте трьох дітей. Це унікальний випадок в світі балету. Розкажіть, як ви наважились народити трьох, фактично не сходячи зі сцени, і як у вас вийшло поєднувати балетне навантаження, сольні партії, гастролі з материнством.

Мені пощастило з чоловіком. Він і був ініціатором, дуже любить дітей. Коли ми одружились, він одразу сказав, що треба через два роки дітей, а кар’єра потім буде. Мені було 24, коли я народила першого хлопчика. Коли я народила, поруч був мій чоловік. Мама теж допомагала. Я швидко повернулась до форми, й у мене пішла кар’єра. Ми думали, ну ще через п’ять років другу народимо. А потім розумію: через п’ять років у мене ще більше роботи буде. І ми вирішили ще почекати. Через десять років наважились на другого. А потім ковід. Усе закрито, ніхто нікуди не виходить. І чоловік каже, ну давай вже третього. Із надією, що буде дівчинка, але ні, третій хлопець. Але я дуже рада, що в мене така сім’я.

Фізична форма та інтенсивні тренування допомогли під час вагітності та пологів?

Так. При пологах дуже допомагало: це балет, ти відчуваєш своє тіло, розслабляєшся. Після — тіло таке розвалене, і тобі треба швидко його зібрати самій.

Тобто після пологів ви одразу продовжували танцювати?

Так. Народила, і вже в пологовій кімнаті починала займатись. Лікарі казали мені: можна ми вас на візочку відвеземо на процедури? А навіщо, якщо я чудово почувалася. Треті пологи взагалі були швидкі та легкі. Я морально була готова, що скоро треба буде вийти на сцену. Наша кар’єра дуже коротка, тож я постійно думаю, що часу немає. Треба все швидко: швидко повернулась, зібралась. Третього сина я народила в 38 років.

Ви всіх трьох в Берліні народжували?

Так. Народжувала в лікарні Мартіна Лютера. І вони за те, щоб народжувати природньо, без кесаревого. До останнього, якщо все за планом. Якщо якісь зміни, то вони швидко приймають рішення і везуть в операційну. Другі пологи в мене були дуже важкими. Я народила, але плацента не відходила. Вони намагались видалити її механічно, пігулками. Але через годину я сказала, що більше не можу. Мене о третій ранку забрали в операційну і все зробили під загальним наркозом. Усе було швидко, але навіть після цього у мене було ускладнення, що нічого не збиралось. Були навіть думки, щоб вирізати усе, було складно. Але я була під наглядом, тож навіть на третього наважилась. Хоча це вже був ризик.

Зважаючи на те, що ви виховуєте трьох дітей й багато часу присвячуєте балету, як виглядає ваш звичайний день?

Як у прими, в мене менше роботи. У кордебалеті ти тренуєшся з ранку до ночі. Прима може тренуватися дві години, максимум три на день. Ти фізично більше не зможеш. Зазвичай в мене тренування до 14. І ввечері я вже спокійно можу грати з дітьми, готувати вечерю. Це звичайний день. У незвичайні дні — це підготовки до концерту, прем’єри. Ти дуже активна. Зранку дітей в садочок, йдеш на репетиції й працюєш весь час.

Ви зараз танцюєте разом зі своїм чоловіком?

Так. Рідко, але танцюємо. У нього вже вік: йому 41, і контракт закінчився. Останні роки й зараз він ще танцює, але вже готується, що скоро все — кар’єра закінчиться.

Яка ваша улюблена партія з ним?

Партії з характером найулюбленіші. Ми танцювали разом «Лебедине озеро», «Ромео і Джульєтту», «Жизель».

Коли танцюєш з чоловіком, інакші відчуття?

Так-так. Він дуже талановитий. Коли виходиш на сцену, і бачиш, який він гарний, і потім розумієш, що він ще й мій чоловік! Це дуже приємно.

Із чим у вас асоціюється Берлін?

Більша частина мого життя проходить тут, в Німецькій опері. Коли я приїхала в Берлін, вже майже 20 років тому, він був для мене загадкою. Тут було тихо і спокійно, мало людей на вулицях. Місто тільки починало розбудовуватись. Що мене дуже сильно вразило тоді — це стіна. Дуже! Я навіть дивилася фільми про неї. Як вона розділила сім’ї, як люди плакали. Унікальне місце: прямісінько в центрі, один дім тут, один там. І люди, що в тих будинках живуть, не можуть навіть один до одного доторкнутись.

Наскільки для вас за 18 років змінився Берлін?

Він став більш туристичним. Дорожчим став, раніше тут можна було жити за дуже маленькі гроші. Тепер треба мати нормальну таку суму, щоб забезпечити життя собі й своїй сім’ї. Виріс в усьому. І людей більше стало, після того, як Ангела Меркель відкрила двері для всіх. Це дуже добре з однієї сторони, а з іншої, росте конкуренція.

Які маєте подальші плани?

Залишатимусь в Німеччині. У дітей тут школа. Танцювати буду до останнього, допоки мене не виженуть зі сцени. До останнього буду віддавати усе, що можу. Знаю, що багато українських жінок хочуть повернутися, бо жити тут важко. Моя порада: просто йти, вчитися, брати усе, що пропонують. Працювати, рости далі. Можна освоїти нову професію. Варто мислити позитивно. Повернутись в Україну ми можемо завжди. Серцем ми завжди там.

Ви вважаєте себе щасливою?

Так, у мене чудово складалась кар’єра, добрий чоловік і троє дітей. Зараз мені 40, всі кажуть, що бояться старіти. А я кажу, що я готова, і мені цікаво йти далі. Я багато встигла за ці роки. Я не переживаю, що я старію. Чекаю на майбутнє.

Як ви переживали той час, коли почалась війна?

Яна: Ніхто не вірив, коли все почалось. У 2014 ми цього не бачили, а тут почались вибухи, сирена. Все. Було важко танцювати. Таке відбувається, а ти тут стоїш, займаєшся і не можеш нічим допомогти. Було дуже боляче, тоді ми й зблизились з Сашею. Він сам з Харкова і теж танцює в Німецькій опері. Може він вам більше розповість.

Олександр: Мене звати Олександр Шпак, я харків’янин. У Берліні з 2007 року, я також артист у Берлінському державному балеті. У нашому спільному проєкті я генеральний директор і продюсер. Початок повномасштабної війни — це був дуже тяжкий період, і не тільки для тих, хто жив в Україні. Думаю, не потрібно про це розповідати, всі все розуміють. У перший тиждень я прийшов на роботу і сказав, що не можу працювати, і поїхав на волонтерську станцію в Берліні. Це перше, що прийшло мені в голову, бо треба ж було щось робити. Почав клеїти коробки з гуманітаркою і трохи прийшов до тями. Це дуже допомогло, насправді. З Яною ми були на зв’язку весь час, і вона тоді сказала, давай зробимо якийсь гала-концерт, зберемо кошти.

І ми почали підготовку до концерту. Звернулись у посольство України, вони нас дуже підтримали. І ми зібрали інтернаціональне гала за рекордні чотири тижні. У нас були артисти не тільки з Берліну, а й з Лондону, Амстердаму, Цюріху.

Якою була благодійна мета концерту?

Яна: Зібрати гроші для лікарні. Саша знайшов лікарню, яка потребувала обладнання для операційної. Нам допомагав тоді посол України, Андрій Мельник, і його дружина Світлана. Це був довгий процес, який зайняв півроку. Але лікарня отримала обладнання, і ми сподіваємось, що це допомогло врятувати життя.

Цього разу ми організовуємо благодійний гала-концерт, щоб допомогти дітям, які втратили батьків на війні. Дуже багато знайомих у нас в театрі в Україні пішли на війну. Один загинув, а у нього залишилось двоє дітей. Усі вони дуже травмовані, і ми хочемо зібрати кошти, щоб приділити їм увагу, кожному індивідуально, організувати психологічну допомогу. Хочемо, щоб їм було далі цікаво жити й розвиватись у балеті. Бо якщо зараз їм цього не даси, ця злість залишиться із ними на все життя, і вони передадуть її далі. Ми хочемо потурбуватись про них, хочемо показати, що ми сильні й підтримуємо їх. Це наша мета.

Олександр: Цього року збирати концерт вже складніше. Багато людей кажуть, що стомилися допомагати. Але ми продовжуємо, і не хочемо залишатися осторонь.