Лілія Усік: як 34-річна українка стала депутаткою в Німеччині

Лілія Усік — перша українка в Палаті депутатів Берліну. Вона приїхала в німецьку столицю у 2011 році на навчання. Встигла попрацювати в Бундестазі, а з 16 березня ввійшла в парламент Берліну у складі партії Християнсько-демократичний союз. У Берліні політикиня відповідає за район Ліхтенберґ, зокрема за Карлсхорст, Руммельзбурзьку Бухту та південну частину Фрідріхсфельде. Розпитали у Лілії, яким для неї «берлінський вайб», чи розв’яжуть питання з житлом у німецькій столиці та як сприймають українців у Берліні.

Вам 34 роки. Опинитись у берлінському парламенті в такому віці — нормально?

Зважаючи на те, що я іноземка — це взагалі щось феноменальне. Таких випадків ще не було. Ще й перший раз пройшла українка. Для того, щоб мати право виставляти свою кандидатуру, я повинна була змінити громадянство. Для політичної карʼєри в Німеччині мій вік достатньо молодий. Але якщо говорити про німців, то є ті, які йдуть у парламент у 25-26 років.

Вперше за багато років від християнських демократів до парламенту увійшло 52 людини. Це значно більше, ніж було після виборів у 2021 році. Чи це важливо?

Це призвело до того, що ми зможемо будувати коаліцію і, сподіваюся, будемо частиною правління, а не опозицією.

У Німеччині багато партій, але в основному на виборах проходять великі партії. Я з партії християнських демократів, вона центристська і має більш правий ухил. Це партія Меркель, її ще називають народною партією. Йдеться про те, що ми повинні брати до уваги всі верстви суспільства, всі їхні теми, будь-які групи. Так, надалі піклуватися про бідні верстви населення, але також і про заможний і середній соціальні класи
— тобто про всіх.

Є ще соціалісти. Вони теж центристські, проте з ухилом на ліві інтереси. Їх особливо переймають бідні верстви населення, як і партію лівих. Ця партія значною мірою допомагає саме малозабезпеченим верствам населення, які залежать від соціальних виплат. До речі, історично ліві партії були потужні в моєму районі — Ліхтенберґ.

Ще є партія Обʼєднання 90/Зелені, яка мають яскраво виражений екологічний профіль. Також Зелені намагаються фокусуватися на групах людей, які вони вважають дискримінованими: ком’юніті ЛГБТК+, мігранти, жінки, які борються проти насильства.

Виходить, Берлін змінює політичний вектор у сторону заможних верств?

Багато років ми, як християнські демократи, були в опозиції. Правили ліві, зелені та соціалісти. Саме вони просунули цю так звану «клієнтську» політику для незаможних груп. У них було багато ініціатив і законопроєктів, які допомагали соціально незаможним верствам населення, проте не мотивували їх повертатися до роботи.

Було безліч ініціатив «зеленого» характеру, щоб «вигнати» автомобіль з міста. Наприклад, Фрідріхштрассе зробили закритою для автомобілістів. Ми бачимо, що така політика веде до того, щоб авто не купували чи залишали його просто стояти, забуваючи про нього. Це обурило багатьох.

Особливо тих, які не могли обійтися без авто. Візьмемо батьків, що возять дітей до садочка чи до школи, а потім поспішають на роботу, — вони не можуть ним скористатися. А зелені закликали їх їздити на велосипеді. Тобто людині не дозволяли обирати самій, а говорили, як діяти. Коли ж вона не погоджувалася, то наголошували на її «неправильності», називаючи її недостатньо свідомою й екологічною. Людей це дратувало, бо було багато індивідуальних випадків, на які не зважали. Тобто це не була політика для більшості, тому й називається вона «клієнтською». Наша ж політика якраз стосувалась усіх верств населення, через що нам було легше привернути увагу суспільства. Це і сприяло тому, що ми виграли.

Тобто у Берліні зацікавлені позбавляти людей соціальних виплат і влаштовувати на роботу? Бо здалося, що всіх усе влаштовує.

Я часто зіштовхувалася з такою налаштованістю німців, ніби соціально незаможні верстви населення — це не обов’язково ті, яких треба якось заохочувати повертатися на ринок праці. Позаяк це може бути свідомий вибір людини. Візьмемо приклад митця, який не може працювати на стандартній роботі, бо креативно себе розвиває. Проте я впевнена: якщо є фактори, які зацікавлять людей працювати, їх треба використовувати. Хоча б для того, щоб від соціальних виплат не було залежності, яка переходить із покоління в покоління. Бувають випадки, коли є три генерації: батьки, їхні діти й онуки, які не виходять на ринок праці, бо призвичаїлися жити за мінімум і не вмотивовані заробляти. Коли соціальні виплати дорівнюють мінімальній зарплаті, люди не вмотивовані працювати. А щоб залучити мешканців до роботи без їхнього бажання — таке навряд чи відбудеться.

А житлове питання як вирішуватимуть у місті?

Житло — це болючий момент і для українців, і для німців. Але німці ставляться до нього ще й критично. Оскільки людей у місті багато, а новобудов недостатньо. Коли щось будують, то мають планувати й соціальну інфраструктуру. Наприклад, транспорт, садочки, лікарні, школи, магазини. Часто стається так, що домівки будують, а соціальну інфраструктуру — ні. Тоді людям не вистачає і чиясь дитина, припустимо, має їхати понад годину до школи в інший район. Це величезна проблема. До того ж виросли ціни на житло: квартира, аренда якої коштувала 500 євро, зараз вартує 1500-2000 євро. Тут є тільки одне рішення — це будувати, будувати, будувати.

Знаю, що є соціальні будинки. І що цього року вже мають побудувати нові.

За берлінською моделлю є певний відсоток соціального житла, який м ає бути в будь-якій забудові. А це приблизно 30% від усіх квартир. Але наявність таких помешкань у будівлі залежить і від типу будинку, і від того, хто забудовник.

Щодо українців — надавати їм цільову допомогу у пошуку житла у Берліні може бути розцінено як дискримінація інших груп населення, тому до цього ставляться скептично. Та і німці через це обурюються. Вони ж так само шукають квартири. Тому навряд чи подібна квота реалістична.

Ваші рідні теж на соціальному забезпеченні як тимчасово переміщені. Що їх найбільше здивувало в Німеччині?

Папери (сміється). Вони сказали, що вже за 2 місяці життя у Німеччині назбирали більше паперів, ніж за все життя в Україні. Для мене теж було незвично мешкати з ними разом після багатьох років життя окремо. Ми звикали одне до одного, вчилися краще розуміти звички, особливості, характери і темпераменти. Зразу після приїзду рідні були психологічно у важкому стані, як, певно, і більшість українців. Я родом з Костянтинівки Донецької області, й у 2014 році частина моєї сім’ї була якраз в епіцентрі подій. І тут знову… Поки деякі члени родини зі мною, тато вступив добровольцем до лав ЗСУ. Він був у Донецькій області, в Харківській, у різних гарячих точках.

У вас є улюблені місця в Берліні?

Особливе місце в моєму серці займає Карлсхорст, Румельзбурзька Бухта, південна частина Фрідріхсфельде. Район Ліхтенберґ — це вже мій дім. Тут рік жили мої рідні, тут живуть однопартійці, я проводжу в цих місцяї багато часу.

Ми перебуваємо якраз у Румельзбурзькій Бухті, за яку ви відповідаєте.

Велика проблема у цьому районі — це покинуті човни. Із протилежного боку річки вони більш цивільні, мають значно кращий вигляд, і в них можна жити. А тут вони в багатьох випадках узагалі не можуть нікуди йти. Натомість на них відбуваються нелегальні вечірки. І на те, щоб зрушити їх звідси, теж не було політичної волі. Інші партії все це толерували, щоб човни залишалися. Проте для мешканців району це велика проблема, бо тут вистачало і кримінальних випадків, про які через толерантність неможливо було навіть відкрито говорити. Це буде основним моїм завданням: аби проживання на воді було можливим, як, наприклад, у Лондоні, Гамбурзі чи Амстердамі, з правилами та законодавчими актами. Щоб можливо було жити на воді, але законно. Те, що ми бачимо тут, це далеке від того, як має бути. А те, що в Берліні в принципі така ситуація — це обурює.

Але ж туристи називають це «берлінським вайбом», через що і їдуть сюди.

Так, «берлінський вайб», але через це і не вибрали партії, які подібне підтримують. Коли ти турист, то для тебе Берлін, як кажуть, бідний, але такий сексапільний, захоплює. Та коли ти живеш тут довго, то помічаєш значні соціальні проблеми: не можеш знайти дитині місце в садочку, отримати термін до лікаря, оформити автівку. І тоді це вже не стільки «берлінський вайб», скільки місто, що не функціонує.

Наскільки я зрозуміла, німцям така ситуація з лікарями й автівками прийнятна. Тільки українці обурюються. То вона нормальна чи ні? І чи планують її змінювати?

Така ситуація однозначно ненормальна, ні для німців, ні для будь-кого іншого. Багато чого треба в Берліні налагодити, щоб місто функціонувало краще. Тут чимало структур працюють не так, як належить. Це я змінюватиму у своєму виборчому окрузі.

Як уплинула така велика кількість українців на Берлін? Чи змінилося щось у місті?

Дуже помітні проукраїнські настрої. Українці симпатичні, відкриті, європейські. Немає сильної різниці в культурі. Звісно, відмінність у менталітеті величезна. Німецьке суспільство досить індивідуалізоване і зосереджене на самому собі, на критичному мисленні, на ставленні під питання всіх авторитетів. Українське навпаки більш колективно орієнтоване, тобто достатньо згуртоване. Тому зацікавленість українською культурою помітна.

Коли стільки людей готові покласти своє життя задля захисту держави – це викликає у німців захват. Тому українцям зараз відкриті всі двері. Тобто коли українці приїжджають і хочуть вивчати мову, щоб у майбутньому працювати за кваліфікацією, — це викликає повагу. Часто новоприбулі жінки йдуть працювати прибиральницями. Їм кажуть: «Це супер, що ти готова йти на роботу. Та краще піди вивчи мову, і якщо ти маєш іншу кваліфікацію, то тобі не треба буде прибирати».

Моя рекомендація українцям: не поспішати одразу брати якусь некваліфіковану роботу, а піти вчитись. Особливо, вчити мову. Бо діаспора дуже змінилася. Тепер у Берлін приїхало таке молоде покоління, 20-30-річне, яке готове навчатись і налаштоване на те, щоб стати частиною Європи.

Із мовою ви матимете нагоду працювати за спеціальністю. Або ж піти в університет і затим працевлаштуєтеся за кваліфікацією. Тому що людей не вистачає. Німці народжують рідко. Людей немає, бо суспільство старіє, все європейське суспільство старіє, а працювати комусь треба.

Стосовно прав жінок: їх дійсно відстоюють у Берліні чи це зручна тема для дебатів?

Якщо є гендерне обмеження, то жінки звертають на це увагу. Вони не погоджуються на роботу, якщо платять менше, ніж чоловікам. А також вважають, що рівноправні з чоловіками й не мають жертвувати своєю кар’єрою заради дитини. Тому декрет у Німеччині є і для чоловіка, і для жінки. Роботодавець дає згоду — і чоловік теж іде в декретну відпустку. Емансипація тут помітна, жінки не вважають себе гіршими за чоловіків. Глобально цей шлях значущий. Бо ще 50 років тому звертання до жінки «Твоє місце на кухні», — теж було тут актуальне. Зараз я навіть не уявляю, щоби хтось таке вимовив.

Чи дратує вас щось у місті?

Житло коштує тут неймовірно багато. Люди все життя винаймають помешкання, бо не можуть собі дозволити його придбати. Це дуже відрізняється від України, де в багатьох є власна нерухомість. Це теж наслідки «клієнтської» політики. Бо лідери лівих партій не хотіли, щоб було багато тих, хто володіє нерухомістю. Вони також проти інвесторів. І люди, які можуть дозволити собі таку покупку, роздратовані цим. Адже свої статки вони чесно заробили, працюючи, наприклад, лікарями, юристами, в міністерстві. І взагалі саме положення, що людина має виправдовуватися, бо має кошти, — це на мій погляд некоректно. Ми хочемо це змінити.

Чим державі була вигідна така політика? Її ж чомусь просували.

Після війни було багато чого зруйновано. Відбулася зміна ціннісних орієнтирів, і матеріальне перестало бути чимось важливим. Тобто навіщо все життя збирати на квартиру, якщо хтось прийде і забере її. І в німців після війни був саме такий підхід до цього питання.

Тобто краще я буду винаймати, через два роки переїду кудись, а потім, можливо, поїду в Америку. Вони хотіли мати гнучкість і в можливості подорожувати. Вони не хотіли прив’язуватися до якогось місця на все життя. Історично війна на це вплинула.

А зараз от катастрофа саме з ціною на житло. Тобто якщо хтось і хоче вже купити собі щось, то банально не може собі цього дозволити.