ONUKA – український електро-фолькгурт, який об’їздив чи не весь світ. Фронтвуменка гурту, Ната Жижченко, вже не вперше в Берліні, але вперше – за таких обставин. Частина коштів з її концерту підуть у фонд  «Це моє місто», амбасадоркою якого Ната стала з початку повномасштабного вторгнення.

Вдалося погуляти Берліном?

Ні, тому що все щільно. У нас був концерт у Варшаві, тоді зранку поїхали в Берлін: саундчек, виступ і додому.  Щоразу, як виїжджаємо, у Києві щось стається. А всі мої музиканти живуть в Україні, там залишають дітей. І от ми тільки сідаємо в потяг – прилітає. Це вже практика, від якої моторошно. Звісно, нам краще переживати такі моменти з сім’єю. І взагалі логістика наших виїздів – ще та схема.

Готові не спати, не відпочивати, лише б швидше перетнути кордон і знову бути в укритті, зі своїми. 

Тому що на відстані війна в Україні сприймається страшніше. Особливо, коли там рідні. 

Що вас поєднує з Берліном? 

У європейському турі були концерти з повною віддачею людей. Я їх дуже запам’ятала. Довгий час Берлін вважали суперпрофесійним містом. Потім ще виник афоризм, ніби Київ – це другий Берлін. Мені здається, що хоч це і комплімент, але він уже не актуальний, тому що Київ — це єдиний такий Київ на всій землі.

І зважаючи на події, жодна столиця не стане поруч із тим життям, яким живе тепер Київ. Напевно, зараз для мене Берлін просто дуже круте місто. Водночас і старовинне, і прогресивне. Звісно, велика радість виступати тут, адже Берлін із музикою пов’язаний, з електронною – особливо. 

У чому бачите прогресивність міста? 

Для мене Берлін – це баугауз. Як і вся Німеччина. Це батьківщина крутезного дизайну, який є основою сучасного мистецтва. Як-от є математика, сольфеджио, а є баугауз, на якому ґрунтуються естетичні, графічні, архітектурні поняття, вподобання. І в електронній музиці так само: все, що маємо, глобально винайшли в Німеччині. І мій улюблений гурт – Kraftwerk, який придумав не лише електронну музику, а й перформанс і неповторну публічну лінію поведінки. За тією музичною еволюцією пішов увесь світ. Зараз будь-яка музика – електронна. Якщо не брати до уваги акустику, якої напрочуд мало залишилося серед масової культури. 

Але хоча в 1945 році Берлін знівечили вщент, він усе одно культурно настільки насичений! Відбудованим надбанням, по суті, всього 70 років. Але наскільки місто продумане, наповнене змістом. 

Мене надихає, що в Берліні сьогодні, попри історичні події, розвинутий функціоналізм. Усе запущено з нуля, ще й до такого рівня. Це переусвідомлення, яке залишає надію. Так, часи змінюються, та хе*овим епохам – іншого слова не маю – приходить кінець. І тоді з’являється щось нове, щось чудове. Сподіваюся, що це може статися не лише в Німеччині. 

Термін «електронна музика» виник у Німеччині. Чи почуваєтеся в Берліні «своєю»? 

Звісно ні! Тому що кожна культура, яка щось породила, не пускає туди чужинців. Я почуваюся українкою, тому «своя» лише в Україні, у Чернігові та в Києві. Коли приїжджаю кудись, то почуваюся гостею, яка презентує іншу культуру. 

Попри те, що з 24 лютого ви не писали пісні, ваш репертуар актуальний. Як сприймаєте його сьогодні? 

Велика кількість пісень написані з 2013 року, від початку проєкту ONUKA. Я дійсно багато придумала в період, коли почалася війна. Те, що зараз відбувається повномасштабне вторгнення, не кенселить того, що всі ці роки війна тривала.

У мене достатньо пісень із воєнним контекстом, і тепер вони мають не те, що нове прочитання, а більш стресове. Про війну в мене сказано все.

Зараз ми пишемо реліз, який не про війну, а вже про повоєнний період. Не знаю, коли, але час перемоги точно буде. Складний, буремний, але все одно це світло. Тому наразі моя творчість направлена на легке, «політне» звучання, яке супроводжуватиме нас після всіх цих подій. 

Сопілка, яка так багато звучить у вас, – питомо український інструмент. Чи розуміють його в Німеччині?

Думаю, люди розуміють сопілку по-різному. Українці відчувають народні мотиви, які резонують із нашим корінням. Зарубіжна авдиторія сприймає нашу музику як екзотичну, яка теж може зачаровувати, як-от нас заворожують африканські мелодії. Люди в цьому щось пізнають зі свого, бо народні теми все одно багато де дублюються. Ми всі живемо на одній планеті, тому зчитуємо певні коди: симбіотично однакові, проте відмінні через середовище, у якому виховувались. 

«У тривожну валізу поклала сопілку». Що з важливого берете тепер за кордон?

Якщо чесно, ми беремо лише апаратуру, якої безліч. Я вже звикла: беру паспорт, гаманець, ключі й на цьому все. Ми настільки прийняли факт, що в один момент все можемо втратити, що не приростаємо до речей. Якоюсь мірою це навіть добре, бо коли обвішаний дрібницями, вони заважають жити. Тому в мене з собою тупо один рюкзак, у якому книжка, блокнот, якісь пігулки про всяк випадок. Я навіть ноутбук залишаю, тому що немає часу займатися ще чимось. Зарядка, павербанк – все.

Павербанками ми в Україні вже обжилися так, що можна кишені прямо на тілі робити. Або треба придумати такі деталі одягу, щоб не носити їх у руці. Тому що павербанки – це хіт сезону, скажемо так (сміється). 

Ми говоримо на весь світ, що померзнемо, але насправді відсутність електроенергії – це випробування, яке треба прожити, щоб усвідомити. Наприклад, вимкнули світло о другій дня. А в кого маленька дитина, як у мене, то чим її забавляти? Ну, якщо люди відчували, що їм тяжко в квартирі з дітьми під час пандемії, то можна уявити те ж саме, лише в тотальній темряві. Звичайно, є павербанки, генератори – люди наші призвичаюються до всього. Батьки сидять вдома і перечитують книжки, на які не знаходили час раніше. У цьому є й певна романтика, тому ще будемо згадувати це з якоюсь ноткою ностальгії, як би цинічно це не звучало.

Але тепер, особливо входячи в зиму, розуміючи, що світовий день стає коротшим, обставини видаються справжнім викликом: як цей день наповнити світлом зсередини. 

Що читаєте зараз?

Щойно закінчила книжку Світлани Алексієвич «Останні свідки. Соло для дитячого голосу». Це спогади дітей, яким було від трьох до десяти років під час Другої світової війни. Читала її місяці три, хоча вона тоненька. Бо від кожної історії треба було ще два дні відходити. У моїй голові не вкладається, що все повторюється. Харків, Ірпінь… А коли розкриють інформацію про Херсон, Миколаїв і Маріуполь – це буде Буча в якомусь неможливому ступені. Те, що ми маємо зараз у Києві, – це не та війна. Але і слава Богу! 

Як доносити німецькій публіці про війну в Україні?

Вважаю, що багато чого залежить і від керівництва країни. Тому що важливо, як інформацію подають у новинах. Якщо дивитися ширше, то,звісно, люди обирають комфорт: почули про війну – і живуть собі далі. Зараз війна стосується кожного, тому заплющувати на неї очі неможливо. От нещодавно Федеральний президент Німеччини Франк Вальтер-Штайнмаєр приїхав, причому в Чернігівську область, і так сталося, що почалася тривога. Кілька годин сидів в укритті зі звичайними людьми. Він побачив, що відбувається з населенням, наскільки воно сміливе.

Можна кожному німцю кричати про війну, показувати фотографії, але людина схильна шукати затишок. Вона може співчувати і донатити – і це вже багато. Ми отримуємо допомогу звідусіль постійно. І, можливо, не треба всім на землі відчувати наш досвід. З одного боку, це дуже боляче, з іншого – це наша велика цінність, тому що він нас загартовує настільки, що можемо здолати все. Ми виборюємо зараз мир для всього світу. Хто цього не розуміє – живе в тупій бульбашці, і мені його шкода. 

Частину коштів із концерту в Берліні ви направляєте в фонд «Це моє місто». Як ви стали його амбасадоркою?

Фонд заснували айтішники, керівники компаній у Чернігові, моєму рідному місті. На початку війни ситуація в Чернігові була жахлива. Область була окупована. Там мало сполучень, тому виїхати з окупації було складно. Місцеві пережили пекло. 

Спершу це був навіть не фонд, просто мої друзі допомагали вивозити, евакуйовувати мешканців. Знаходили ліки, їжу.

Потім це розгорнулося в фонд, який назвали рядком із моєї пісні «Це моє місто» і попросили мене стати амбасадоркою, розповідати про них у публічному полі. 

Так сталося, що ми почали щільніше співпрацювати: якісь проєкти, донати, я всіх на них «виводила», тому що довіряю. З усіх моїх концертів ми донатимо саме їм. І нехай допомога не гігантська, але я впевнена, що вона дійде до адресата. 

Ви чимало робите для України.

Не слід ідеалізувати артистів. У всіх націях є різні люди. Війна дійсно згуртувала нас, як ніколи. І від колег, якщо чесно, я такої єдності теж не очікувала. Нещодавно ми мали зйомку в Лукашівці. Це Чернігівська область, яка була окупована. І я так порівнювала: одна справа – коли ми робимо тури в Америці й говоримо про війну, інша ж – коли знімаємо відеокліп із документальними кадрами. Водночас у стилістки син воює на кордоні, у перукарки чоловік на кордоні у танкових військах, у режисера під час окупації загинув брат. Вся команда перебувала в укритті з дітьми. Вони пережили окупацію. Їхнє місто сьогодні стерте з землі, схоже на декорацію. А на які подвиги там ішли мешканці! Ви бачите людину й не вірите, що можна бути настільки відважним.

Фото: Олена Краснокутська