Минулої весни, усього за кілька тижнів після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, на подіумі Берлінського тижня моди з’явився величезний синьо-жовтий стяг, який несли моделі в закривавлених образах. Проникливий патріотичний перформанс українського дизайнера Жана Гріцфельда тоді облетів всю світову пресу і привернув увагу модної спільноти до несправедливої ї жорстокої трагедії в Україні.

З того часу Жан намагається інтегрувати український фешн і власний модний бренд у берлінський мультикультурний простір. 

• Де тебе застала війна?

У новій квартирі в Києві, місяць як переїхав. Взагалі, це був цікавий час. Ще до війни я зіграв в подругами в трансформаційну гру «Ліла». Ми грали два дні, пам’ятаю. Тоді в мене і почалися життєві зміни як по роботі, так і в особистому житті, що продовжуються і дотепер. Я переїхав в нове житло, отримав запрошення на участь у Berlin Fashion Week. Так, мене туди запросили ще до війни, але зараз я дуже часто чую закиди, що я піарюсь на трагедії в Україні. 

24 лютого я мав зустрітися зі своєю подругою. Прокидаюсь я традиційно о 6 ранку, такі в мене біоритми. Я чув щось крізь сон, але мені здавалось, що це фейерверк чи ще щось. Прокинувся о шостій, ще нічого не усвідомлюючи. Узяв у руки телефон і побачив смс від подруги: «Жан, ми сьогодні не зустрінемось. Війна». А тоді вже почались дзвінки, новини та сповіщення в усіх пабліках.

Перше, про що подумав, — це про роботу. Поїхав до свого шоу-руму запакувати колекцію. Ну, думав: тиждень-два, максимум три — і все закінчиться. Вийшов на вулицю, а там люди з валізами біжать, закидають їх в машини, сідають та їдуть. Тут і прийшло усвідомлення.  

Як і всі, я жив «в моменті». Кешу в мене не було, ніяких запасів. То пішов в банкомат за грошима, тоді вже були ліміти на зняття. І от коли я стояв в черзі, мені почали дзвонити невідомі мені люди з Німеччини (медійники, піарники, організатори fashion week). Почали говорити, щоб я не переймався, що коли приїду, допоможуть мені з усім, дадуть супермоделей, бо вони і так хочуть мене підтримати. Я так розчулився, що плакав в тій черзі. І тоді записав відео, воно десь досі в ТікТоці є, як плачу. Після почали говорити, що всі знімають свої сльози на камеру, аби розчулити публіку. А в мене це вийшло природно і само собою. Хотілося діалогу з людьми.

• Твоя участь в Berlin Fashion Week була запланована ще до війни. Тобто ти змінив концепцію своєї колекції?

Так. По-перше, одразу після початку війни нам прийшов лист з відміною показу. Тоді вже почались тижні моди, та в фешн-індустрії був тупо ігнор війни в Україні. Але я був впевнений, що все має зійтися: Берлін, пронизаний пост-воєнними реаліями, і я з німецьким прізвищем. 

З командою, що мала їхати на показ, ми почали думати, як змінити концепцію шоу. Тоді стало зрозуміло, наскільки мода була не на часі для українців: всі тікали зі своїх домівок та покидали речі, які раптом стали геть неважливими. Спочатку я придумав випускати просто оголених моделей, але виходив дуже еротичний підтекст. То думали далі. 

Українці наче відкинули все та одягли на себе броню зі своїх навичок, якостей і станів. Тоді на думку спало, що саме в ці стани ми і маємо одягнути моделей. Так ми прийшли до простих роб з написами, що характеризували якості, які українці набули з початку війни.

• Як ви встигли створити нову колекцію та доставити її в Берлін?

Я розумів, що робити колекцію треба тільки там, в Берліні. Але ми з мамою прийняли рішення залишитися в Києві. Починаю шукати варіанти, дзвоню подрузі, яка знайомить мене з Шері Бейкер. Я пишу їй та прошу допомоги в створені 25 роб. Так і кажу їй: мені треба тупо 25 роб з написами, хто може таке зробити в Берліні? На наступний день вона мені дзвонить і каже, що, незважаючи навіть на вихідні, організувала приміщення, людей, знайшла тканину, та вони починають працювати. Параллельно я роблю ескізи, щоб колеція не була занадто примітивною. Силуети роб були дуже простими, але ми поділили їх на блоки і надали форм. Під час обговорення мені приходить ідея роби «Мир» з моделлю, облитою червоною фарбою. У мене досі немає відповіді, як до цього прийшов. Просто розумів, що має бути так і крапка. 

У той самий день ми надаємо ескізи, це при тому, що майже вся наша українська команда знаходилась під обстрілами. Параллельно робили саунддизайн і графіку. Ти ж розумієш, який у всіх був стан. Опускались руки, впадали в якийсь анабіоз. Я намагався максимально розрадити, казав, що ще трошки лишилось, піднажміть, любі. 

Усе зробили за три дні, ніхто з організаторів навіть не знав змісту нового концепту. Мені дали папірець, що я можу їхати, але я розумів, що це не на часі. У мене тоді було по п’ять інтерв’ю на день. І я навіть не знав, кому їх даю. 

• Ти дивився онлайн свій берлінський показ, сидячи в Києві? Що відчував?

Ми з мамою тоді сіли дивитись разом. Сиділи під світлом настільної лампи. Тоді всі «активності» (ред. — обстріли Києва) починались якраз під вечір. А наш показ був останнім в останній день. І настільки це було проникливо, я дивився і розумів, що це шедевр, який сам себе творить саме зараз, в моменті. Навіть зараз, я тобі про це розказую, згадую…і в мене мурахи біжать. Жодна людина не покинула показ. 

Працівники показу казали мені потім, що ніколи до цього не бачили подібної реакції від публіки. А вони всі там по сто років вже працюють.

• Ти відчув, що ти зміг передати цим перформансом те, що хотів? 

Так, мені здається, що ми змогли це зробити. Не маніпулятивно, що ми типу в образі жертви. Ми показали, що ці події наче склеїли між собою всю земну кулю, і водночас Україна стала всім світом. Це і досі так, бо багато хто виїхав, будує нове життя, але все одно робить це, думаючи про Україну, заради неї. 

• У тебе був пост про неналежність людини до будь-якої країни, релігії, національності. Ти сповідуєш буддизм?

Не зовсім. Почну з того, що я хрещений. Але я дуже багато чого досліджував. У мене був період захоплення кабалою. Він дуже допоміг мені в питаннях про будову світу. Бо я завжди питав себе: «хто ми?», «що ми тут робимо?», «для кого це все?». Такі німі питання, відповіді на які ти можеш знайти тільки сам для себе. Бо насправді, що потрібно кожній людині? Усі ми хочемо бути щасливими та коханими. Для мене це про якесь вище Я, про божественне кохання. Яке неможливо зрозуміти і усвідомити. Його можна тільки відчути. Там все єдине. Але ми тут, ми заковані в матерію. Живемо в цій деструктивній системі, яка використовує інструменти страху, болю і підміни понять. Я дивлюся на все це з іншої точки зору, все одно бачу, що планета змінюється. 

• Але ти все ж почуваєшся українцем?

Так, звісно. У мене такий сценарій життя. Але між тим, мій батько — російський німець. Я до останнього був таким, що хотів всіх об’єднати, примирити.

• Розкажи, що ти відчуваєш, перебуваючи тут, в Берліні, і де зараз береш натхнення?

Я вбачаю, що всі українці, розкидані зараз по світу, на своїх місцях. Ми нагадуємо всім, як дзвіночки, що нічого не закінчилось. Війна триває. Нам треба продовжувати робити те, що ми робимо. Бо ми є голос країни.

Я не можу сказати, що в мене зараз багато натхнення. Мабуть, через життя мігранта. Стільки досвідів випало на нашу долю. Нам приходиться створювати нову реальність навколо себе. Та люди все одно відкриті. Так, в них притуплене відчуття того, що відбувається з нами, мігрантами. Але вони готові допомагати. Ти з ними спілкуєшся на рівні, коли всім все зрозуміло без слів. 

Свій ресурс зараз шукаю в природі, бо в людях, на жаль, не знаходжу. Не вистачає мене на все. Я звик жити в великому місті, але Берлін — ще більший. Далі мене чекає місто навіть більше за Берлін. 

Зараз в мене буде ряд благодійних проєктів. Тож буду тут і там. Буду їздити до Києва, бо мама. Але, індустрії для нас там, рахуй, немає. Ukrainian Fashion Week вперше в історії скасований. І, бути відвертим, найбільший хейт, що я зустрічаю, іде саме від українських колег та медіа. «Звідки він виліз», «піариться на війні».  

Мені зараз дуже подобається фраза, що ми маємо бути готовими до всього. Бо бачиш, скільки з нами вже відбулося, а буде ще більше, ще швидше.

• Ти готовий?

Так, готовий. Пам’ятаю, коли була війна, і я ще був в Києві, ми взяли за правило святкувати життя кожного дня. Що би з нами не трапилось, нам треба зберегти себе і життя, бо це найцінніше, що в нас є. 

Фото: Олена Краснокутська (https://www.instagram.com/helendi_photography/)