Відома українська письменниця, музикантка та інфлюенсерка Ірена Карпа презентувала у Берліні свою нову книгу «Тільки нікому про це не кажи». Творчий вечір з читаннями відбувся в улюбленому барі українців Space Meduza. Слухачі мали можливість підспівувати під «Пісні любові та ненависті», які вже стали вірусними. Усі охочі придбали книжки та отримали автографи з побажаннями від авторки.

Berlin4ua пропонує ексклюзивне інтервʼю та фотосесію з Іреною.

• Що тебе пов’язує з Берліном? 

Берлін — перше закордонне місто, де мені вдалося пожити найдовше. Тоді я ще була студенткою, 20 років, в мене був бойфренд, його звали Генрі. Він був фіном, який жив у Берліні. Ми зустрілися в Україні, коли я випадково потрапила перекладачем на військову конференцію із роззброєння України (зараз, через 20 років, це звучить дуже іронічно).

Якось так у нас закрутились стосунки, які тривали 6 років, ми їздили туди-сюди, а потім переїхали жити разом до Індонезії. Але в Берліні я бувала доволі часто. Були дуже різні способи добирання: і прямий потяг з Києва, жахливий автобус з «рускагаваряшіми» людьми, були й літаки. Це мої найперші «занурення» в закордонне життя, і було цікаво, що воно не обов’язково супергламурне, багате і розцяцьковане, як нам уявлялось. Воно може бути дуже вільне, альтернативне і панківське. І я тоді дивилася своїми двадцятирічними очима на це все і думала: вау, може і в Києві колись таке буде. Дуже було багато свободи, панкоти, альтернативного відношення до життя. Концептуальні кафешки, пофігістичний фешн. А тепер, через 20 років, я розумію, що у цьому сенсі Київ переріс Берлін. Смішно, що ми колись топили за те, що Київ — це новий Берлін.

Це місто дало мені розуміння, що можна ще й так. На той момент тут вже була культура бранчів в кафе, кінотеатрів в сквотах, такої цікавої свободи, яка в нас з’явиться лише за 10 років. Тому Берлін став своєрідним пам’ятником моєї юності.

• Наскільки життя в Берліні вплинуло на те, ким ти є зараз?

Берлін ідеальний для молодих людей. Якби я потрапила, наприклад, у Мюнхен, то мені було б дико нудно. Тут відносно недорого, а тоді, навіть на ті мої київські гроші, було нормально. Хоча все одно, пам’ятаю, що їздила на іржавому велосипеді. Але ця свобода дуже вабила, і для цього був правильний вік. Бо бути панком в 40 років вже, мабуть, не так прикольно, як у 20. Усі ці речі нас формують. Я здатна оцінити залучення вінтажу в інтер’єр, тут було мало міщанського бачення. Люди мали цю «вільну» філософію: ми будемо жити в арендованій хаті й не будемо брати кредити. Це дуже подобалося в юності. З часом з’являється інший досвід. Але все одно залишаєшся вдячний цьому місту. Особливо за його космополітизм: ти можеш вранці піти поснідати до ефіопського кафе, ввечері до французів, в обід до іспанців.

• Було у тебе в Берліні таке місце, куди б хотілось повернутись зараз?

Мабуть, квартира мого хлопця на станції Schönhauser Allee. Він жив тоді в колівінгу. Для юної мене це було дуже дивно, як люди можуть знімати собі кімнати й жити разом. Не знаю, чи хотіла б я саме туди повернутися, але хотіла б відчути, як то буде зараз. Також було дуже багато барів, які в Берліні відкриваються, існують сезон і закриваються. Був прикольний бар, що назвався «Власний бар Господа Бога» з фрескою Святої Вечері. Десь у Кройцберґу був Teufels Bar («Бар диявола»). Хотілося б знову відчути той кайф.

Моя старша донька народилася тут, в Берліні. Ми жили біля Трептов парк і ходили туди на перші пікніки. Жили тоді у квартирі двох лесбійок. У них все було в боа та стразах, і то був такий сюр для мене.

Багато пов’язано з Берліном. Були й лав-сторі, і етапи дорослішання, подальші інтелектуальні виступи. Ми не можемо повернутися в минуле, але я б хотіла зараз провести тут більше часу, а не приїхати суто по роботі. Я б хотіла повернутись у той стан, коли тобі 20 років, немає війни, ти не поспішаєш, твої проблеми — це де поїсти, куди поїхати на вєліку і де купити собі спортивну олімпійку, яку я тоді усюди шукала. Хочеться сісти в кафе і писати.

• Ти б хотіла знов тут спробувати пожити?

Так. Я б пожила. Я була тут колись у мистецькій резиденції Берлінського літературного колоквіуму на озері Ванзеє. Вона знаходиться у віллі XVIII ст. зі справжніми привидами! Справді з привидами, тарілки самі рухалися по столу. У мене була стипендія, треба було сидіти й писати. Але я так насолоджувалася Берліном, що проїла і пропила усі гроші та написала одне нещасне оповідання. Мені досі за це соромно, але то було дуже вчасно.

• Багато жінок минулого року були вимушені виїхати закордон без уявлення, що там робити. І зіштовхнулися з проблемою, що місцеві їх просто не розуміють. Ти була експаткою ще до війни, може ти підкажеш порадити, як дати собі раду у чужій країні? Бо дуже часто такі люди вибухають та переходять у стан злості й агресії.

У мене також це є, якщо чесно. 7 років вже пройшло, але коли тобі на телебаченні журналіст після сюжету про злочини в Бучі каже: «але росіяни ж теж травмовані пропагандою!», то я теж вибухаю. Я не розумію, як можна не мати емпатії та здорового глузду настільки, щоб дозволити собі співставити страждання матері, в якої на очах вбили дитину, і якоїсь Мар‘ї Іванівни із сизрані, яка дивиться телевізор і не може прийняти власне рішення.

Розумію, що тут є частково і провина самих українців, бо пам’ятаю, як їх називали росіянами, і ті не виправляли навіть. Я не маю нічого проти російськомовних українців, але хочеться попросити їх робити оце мікрозусилля закордоном і все-таки говорити українською. Люди чують російську і не розрізняють, звідки ви. І автоматично будуть сприймати як росіян. І буде «одна мова, один народ» та підігрування стереотипам.

Раджу триматися за свої звички. Часто мене питають: «Як стати своїм?». А нащо? От я щойно з Френком Вільде зустрічалась, який мені на французів гонить тими самими словами, що і я чи моя подруга з Нью-Йорка: це все закриті клани. До тебе погано ставляться не тому, що ти з України, а тому, що ти іноземець, ти просто не можеш бути своїм. Берлін у цьому відношенні ще доволі космополітичний, тут живуть усі. Шукайте собі друзів серед іспанців, аргентинців, американців, турків. Душевно близька вам людина може бути українцем, китайцем, будь-ким. 8 мільярдів людей: десь точно є наші люди, з якими можна дружити. Але в такому стресі, як в українців, я думаю, варто триматися з тими, з ким комфортно, хто тебе точно зрозуміє.

Коли я вперше потрапила у Францію, у 20 років, на мене дивились з нерозумінням і образою. Я була зі звичайної сім’ї інженерів, середній клас. Ні, мене не били батьки, ні, вони не були алкоголіками. Так, у нас було що їсти, і я не дивлюсь на круасан як на божий дар. І вони думали: ну як це так, ти ж маєш бути немічною, плакати від щастя і цілувати нам ноги. А зараз взагалі багато українців нічого не просять, приїздять та живуть на свої заощадження чи отримують роботу. У Європі є така частина людей, які уявляють себе благодійниками, і їх це обурює. Але є й інші. Я завжди наполягаю на спільності, що ми такі самі, як вони, що в нас багато що краще, багато що гірше, багато чого однакового. Ми — просто ще одна європейська країна. І це працює, проходить це уявлення, що ми такі нещасні й нас треба рятувати. 

Треба також бути вдячними, як казав відомий класик: «вмілі лестощі сподобаються і найскромнішому». Так, ми розуміємо, що через війну європейці платять більше податків, що все подорожчало. Але завдяки цьому вони рятують світ, а ми цього не забудемо. І буде більше розуміння: спочатку подякувати за все, а потім попросити ще.

Я часто кажу французам, що українці й самі закривають потреби на дрони, машини, форму. Коли ми вже просимо їх про допомогу, то це там, де ми не впораємося. Ну немає в нас леопардів, то мусимо просити їх.

• Ти багато робиш для українок, які вимушено переїхали. Курси терапевтичного письма, презентації книг. Ти відчуваєш, що цим допомагаєш Україні, й чи допомагає це тобі не з’їхати з глузду?

Активність допомагає не з’їхати з глузду. У мене, як і у багатьох творчих людей, є цей синдром underachievement — щоб ти не робив, усього недостатньо. Я з цим борюся. Цього й справді недостатньо, але в сукупності з тим, що роблять інші люди, це працює. Фішка в тому, щоб розуміти цей баланс і наповнювати себе.

• Чим ти себе наповнюєш?

Перше — це люди, з якими кайфово. Наприклад, в Берліні я класно провела час з дуже кльовими людьми. Давно такого не було. Парадоксально, але в Парижі в мене такого немає. Усі друзі в інших столицях Європи. Друге — це краса навколишнього світу. Можна сидіти та не відривати очі з телефону, а можна підняти їх і побачити: ось дерево, на яке чудово падає світло, як гарно підсвічується зелений мох. Купити собі квіти, піти вдень у кіно, подивитись класику, з’їсти щось смачне, навіть якщо ти придумав собі якусь дієту. Почитати книжку серед дня, а не тільки у вихідний. Усе, що тішить нашу внутрішню дитину.

• Ти почувалася “на дні” за увесь цей час війни?

Канєшно, навіть не так давно. У лютому в мене був такий діпдаун після активних гастролей. Я не розуміла вже, в якому місті прокидаюсь. Були такі дні, що я не могла встати з ліжка, хіба що піти щось поїсти. Але вставала і все одно тягнула свою роботу до ліжка.

Ми часто відкладаємо свої найважливіші проєкти на потім. Особливо те, що пов’язане з нашою творчістю: забуваємо писати, малювати, думаємо, що зараз не до того. Але, якщо ти напишеш книжку, то це потім допоможе більшій кількості людей. Потік допомоги, особливо якщо ти інфлюенсер, не зупиняється, але варто також вибирати щось до душі. Варто вибрати собі щось одне, що приносить душевне задоволення, аніж розпорошуватися на усе одразу.

• Що ти відчула, коли вперше з початку війни приїхала до України?

Кайф відчула! Я така була рада, в мене така була ейфорія! Згадувала своїх родичів з Канади, які вперше з дня незалежності України приїхали додому і цілували ту землю. Ми з них тоді сміялися, а тут я сама була готова на це, як побачила напис «Україна» на кордоні. Я танцювала, скакала, одразу поїхала на ОККО та купила хот-дог.

• Що б ти побажала кожній українці, якби у тебе була така можливість?

Баби — круті чуваки, а українські жінки — це просто фенікси. Виїхати зі своєї зони комфорту, швидко скласти своє життя у валізи. У мене до них довічний респект. Я б побажала не звертати уваги на той хейт, який несеться від родичів, чоловіків, колишніх чоловіків. Якщо їх хейтять нинішні чоловіки, хай кажуть їм, що стануть колишніми. Усе це дуже важко, але скільки сили є в цих жінках! Скільки любові до життя.

Варто спробувати з кожної ситуації витягти задоволення, а якщо не виходить — досвід. Зупинятись, дивитися, набиратись деталей та спогадів, бо життя триває. І цей час, він дуже брутальний, але й неймовірно цінний. Завжди кажіть собі: мені не страшно, мені цікаво. І йдіть проти свого страху. Бо ми вже сильніші, ніж були рік тому. З’ясували про себе такі речі, яких не уявляли до того. Не варто знецінювати цей досвід. Цьому я вчу і на своїх майстер-класах, тож зустрінемось скоро ще в Берліні!

Текст: Марія Сордія

Фото: Олена Краснокутська

Дякуємо за допомогу в організації фотосесії:

Локація Light Delux

Піджак Kolos

Make up Evgeniya Yanysheva