Усім залом українці в Берліні підспівували Христині Соловій не тільки її мелодійні хіти, а й вічні «Несе Галя воду» та «Червона калина». У рамках свого благодійного туру «Українська лють» співачка завітала до німецької столиці та дала ексклюзивне інтервʼю berlin4ua.

• Я помітила, що ти називала АТО війною ще до повномасштабного вторгнення. Передбачала, що буде далі?

Так, називала, бо то вже була війна. Просто більшість людей, у тому числі я, розслабились і думали, що все залишиться й зависне, що повномасштабного вторгнення не буде. Десь усередині себе я відчувала, що це станеться, та не вірила, що за мого життя. Росія хоче загарбати Україну вже третє століття поспіль. І це не новина. Я не думаю, що уособленням російського диявола є саме путін. Я не думаю, що плани росії та росіян із їхнім імперіалізмом зміняться щодо України навіть якщо путіна не стане. Вони хочуть повернути собі колишні території. Їм начхати, що ми – різні країни й що вони поневолювали нас віками. Що ми живемо своїм життям, даємо собі раду, розвиваємось і ніхто не хоче повертатись у СРСР.

• З чого почалася твоя війна?

На культурному фронті моя війна тривала завжди. Можна сказати, з пелюшок, з бабусиних пісень, розповідей про те, як КГБісти знищили мого діда. Його історія тягнулася ще зі шкільної парти. Він зі своїм однокласником заступився за вчителя історії, за яким прийшли просто посеред уроку, бо той розповідав їм факти з історії України, зокрема, про Голодомор. Решта класу підтвердила, що вчитель говорив про Голод. Відтоді, де б не був мій дідусь, за ним стежили. Дідусь був імпульсивним, він був музикантом, грав в оркестрі оперного театру на гобої, потім працював у Дрогобицькому музучилищі.

Він був вільних поглядів, ніколи не боявся говорити про свою українськість і про загрозу, яку несе в собі все російське. Тоді це було дуже небезпечно. Декілька разів на нього нападали. Після одного з нападів його запроторили в психлікарню, де «лікували» електрошоком. Він помер, коли мамі було 11. Від цього діда в мене лемківське коріння. 

Я знаю не одну таку історію, не тільки моєї родини. Я вступила на українську філологію, щоб писати українською, працювати на ниві української літератури, писати наукові праці. Оскільки я з родини музикантів, то не думала узаконювати відносини з музикою. Від долі не втечеш – і у 2013 році я опинилася на «Голосі країни», де мені також принципово було озвучити позицію, що не співатиму російською. А тоді в нас був дуже російськомовний культурний простір. І навіть пісні, на яких я зростала, звучали російською. Я ніколи не бідкалася, не нарікала на це, проте вважала, що якщо можу робити музику українською, то й маю це робити. Проте це була не війна. Це була свідома позиція захисту від російської навали на різних рівнях. У мене це було на ментальному рівні й на рівні пам’яті мого роду й усього зла, яке вчиняв російський режим, яке пам’ятала моя родина.

• А в тебе 24 лютого яким було?

Війна застала мене у Львові. Я приїхала до мами на день народження 19 лютого. Причому, це була така мамина маніпуляція: якщо ти до мене зараз не приїдеш, то я тебе навіть знати не хочу (сміється). Ми рідко бачимося, останнім часом раз на кілька місяців. І в мами був ювілей. Я приїжджаю, проводжу час з мамою, з близькими, з друзями. І мама каже: «Ну, ще один день, залишся». І я залишаюся. У мене був квиток до Києва на 24 лютого. Звичайно, я нікуди не поїхала. Прокинулася від сирени. Моя мама живе неподалік вокзалу. У перші хвилини було дуже страшно. До вечора я зустрілася з кількома хлопцями з філологічного, які вже були готові записуватися в ряди української армії, ми про це все розмовляли. Найстрашніше було усвідомлювати, що є загроза окупації. Одним словом, декілька днів мені треба було, щоб прийти до тями. Потім я почала волонтерити в артцентрі, який переобладнали в центр для біженців. 

Ну, а 16 лютого в мене був концерт у Києві. За тиждень до якого мені наснився сон, що в мій дім влучила ракета, і я померла в цьому сні. З дитинства я тривожно сплю, розмовляю уві сні, і багато моїх пісень з’являється уві сні. Я той сон сприйняла серйозно і зрозуміла, що буде війна. Я не знала як, не говорила про це з близькими, бо звучало б не дуже здорово: з чого я раптом вирішила, що буде війна. 

На моєму концерті 16 лютого я вже відчула готовність до боротьби: в залі, серед людей. Я вийшла на сцену в чоботах з написом «Батько наш Бандера, Україна – мати». Заспівала фрагмент цієї упівської пісні. Тоді всі говорили про «тривожні валізки». Хоча ніхто в це не вірив, і я в це не хотіла вірити.

• Якось ти висловилася «знання російської – чудове маскування в окупації» поруч з «українська мова – зброя захисту»...

Українська – зброя захисту, бо ми досі живемо в російськомовному просторі. Я приїжджаю до Києва – і там усюди російська. Так, місто зі мною комунікує українською, але люди досі не розуміють, що говорити мовою вбивць, ґвалтівників і катів – не здорово. Щодо окупації: нещодавно з організацією «Спротив» ми запустили ролик саме про людей, які вчиняють героїчно, хоч і живуть в окупації: вони роблять наведення. Це різного віку і статусу люди, від малолітніх дівчат до дорослих осіб, які якимось чином передають персональні дані ворога чи його локальне розташування: де його збройні склади, які має плани щодо просування Україною. 

Звичайно, ми не можемо тримати зла на людей, які живуть в окупації та говорять російською. Сподіваюся, що це заради того, щоб вижити, сподіваюся, що вони всі мріють про українську Україну. 

Тобто якби не сталося Бучі, Ірпеня, Маріуполя, де були вчинені найбільші звірства, я б не говорила зараз так. Тому що ми можемо сказати: це лише мова, лише засіб спілкування. Проте мова – це інструмент, яким ми сприймаємо середовище, мова формує наш світогляд, наповнює наш культурний простір, створює культурні маркери. Ми не хочемо мати нічого спільного з росіянами. 

• Що відчувала, коли інтернетом розлетілося на меми твоє «хто, як не ти, спалить мости»? Із фразою і раніше меми робили, але 7 жовтня вона справдилася

Весь день я була неабиякою радісною та натхненною. У такі моменти розумію, що на своєму місці. Попри сумніви, які так чи інакше виникають у кар’єрі. Це було складно до війни, а зараз ще складніше. Та я бачу, заради чого творю. Думаю, в мене немає випадкових пісень. Пісня «Хто, як не ти», до речі, теж з’явилася вві сні. Це, схоже, зв’язок підсвідомого з якимись іншими світами, де все давно визначено.

• Ти протягом року їздиш з концертами до військових, у бомбосховищах. Отримуєш від військових відгуки?

Нещодавно зустрічалася з військовим, який був у полоні на «Азовсталі». А він старший за званням. Розповів мені: «У моменти, коли бомбило не лише фізично, а й психологічно, я вмикав твої пісні, і це давало мені наснаги та сили врятувати ще й інших людей». І я слухаю його, і не вірю. Думаю, він, мабуть, лестить мені, хоче зробити приємно (сміється). Але військові – це люди, яким зараз хочеться вірити і яким треба вірити. Здавалося б, це просто пісня. Однак, у такі моменти, виявляється, для них це не «просто», це супер сила. Я цим пишаюся. Це честь для мене – бути таким променем світла. 

• У 2021 році ти була амбасадором Херсону… 

Це проєкт під назвою «З країни в Україну». Його створили, щоб показати жителям міст Сходу й Півдня, що вони українські, що Україна єдина, і що в них не має бути відчуття, ніби вони однією ногою в росії. Там насправді достатньо україноцентричних громадян. У проєкті, здається, було 10 міст, 10 артистів, 10 пісень, 10 кліпів. Мені от випав красивий Херсон, відомий своїм кораблебудуванням. Ми знімали кліп на Херсонській баржі. 

• Про що для тебе українці сьогодні? 

Незламність – це зараз найвизначніший епітет. Томущо скільки нам заподіяли зла, такого, що без сліз не розкажеш, а ми все одно стоїмо. І вистоїмо, бо в нас є ця незламність. Знаєш, українці по всьому світу сьогодні, як струмочки, течуть в одному напрямку, щоб вилитися в море, яке вже неможливо буде здолати. 

Фото: @helendi_photography
Відео: @zhovichka