Рубен Аганесянц і Марія Пархоменко — засновники й ідейні керівники українського бренду одягу для скейтерів Low Blow. З початку повномаштабного вторгнення вони евакуювалися з Харкова до Берліну, і за рік змогли релокувати власний бренд та двічі організувати тут субкультурний Visionary Festival. Розпитали, як їм це вдалося і на труднощі натрапляли.

• Перш за все, як ви опинились у Берліні?

Марія: Ми евакуювалися з початком повномасштабного вторгнення. У нас не було варіантів, куди їхати, і ми місяць каталися Європою. Спочатку хотіли доїхати до Барселони. Та друзі звідти сказали, що українців там небагато, тому вони розгублені. Ми замислилися над Берліном, куди кілька разів приїздили туристами. Зідзвонилися з друзями, які сюди евакуювались, і зрозуміли, що в місті вже є велике креативне ком’юніті. Зважаючи на те, що ми власники streetwear-бренду Low Blow, то припустили, що просувати його в Берліні буде цілком реалістично. 

Рубен: Насправді в Берліні стільки українців, що вони й тут примудрилися розділитися за інтересами.

Марія: Однак ми маємо багато нових знайомств, враховуючи українців, про яких колись тільки чули. Весною всі згуртувалися — так ми знайшли друзів. Бо в Києві, в Харкові всі були у своїх справах, у своїх компаніях, а тут довелося обнулитися та будувати життя наново. Я згадую той період із вдячністю, бо отримала тут підтримку. 

• Як виникла ідея організувати тут фестиваль?

Рубен: Наш бренд для скейтерського ком’юніті, тому зазвичай ми брали участь у фестивалях, таких як Don’t take fake. 

Марія: Ми розуміли, як фестивалі влаштовані, та самі їх ніколи не робили.

Рубен: У середині квітня мені подзвонив Саша Сатаров. Запитав, чи не хочемо взяти участь у заході в Польщі, щоб зібрати гроші на машину для ЗСУ. Ми погодились і запропонували провести цей же захід у Берліні. Ми почали шукати локації, з першої одразу ж відгукнулися. Проте єдине обмеження, яке нам озвучили — не збирати гроші на потреби військових. 

Марія: Вони були веганами, тож мали свою ідеологію. Сказали нам, що ми класні й залюбки нададуть нам місце, проте за умови, що про війну ні слова. 

Рубен: Звісно, моєму товаришу це стало нецікаво: він займався саме воєнним фондом. Але про локацію ми вже домовилися. Так залишилися з приміщенням, але без структури заходу, де мали б виконувати лише технічні завдання: привезти, домовитися. Відтоді ми почали формувати ідею. 

Марія: Ми мали  два місяці до заходу, тож у паніці бігали та розповідали про нього всім новим знайомим. Ми самі побудували структуру фестивалю, визначилися з обов’язковими зонами. Наші друзі Арина Остапенко і Денис Поляков надихнулися задумом і приєдналися до нас. Денис організовував вечірки у Києві, тому знав українських діджеїв, які знаходились у Берліні. Арина працювала режисеркою та стилісткою, через що спілкувалася з представниками багатьох українських брендів. Вона допомагала нам із комунікацією. Учотирьох ми організували перший фестиваль.

Рубен: Ми шукали художників, музикантів, власників брендів. Великі бренди не погоджувалися.

Марія: Вони відповідали, що мають власні офлайн точки продажу, тому наші інтереси не сходилися. Вдалося залучити локальні місцеві бренди й відомі українські, такі як KSENIASCHNAIDER. Чому заохочували саме німецьку аудиторію? Бо поки були в Берліні, тут уже проводили фестивалі, на які приходило 80% українців. То були заходи для українців за участі українців. 

Ми ж хотіли й гроші зібрати, і брендам допомогти заявити про себе європейській аудиторії. Ціллю було познайомити німецьку аудиторію з українськими брендами. Тому важливо було запросити на захід німців не тільки як клієнтів, а і як учасників. Як привести німців на наш івент — це основне, чим переймалися. Тому припустили, що запросивши саме німецькі бренди, — й аудиторію їхню підтягнемо. 

Таким чином свою стратегію ми реалізували: прийшла половина українців, половина німців. На вході ми навмисно робили опитування. У результаті зібрали 3000 євро для Repair Together і Behind Blue Eyes, розділивши між ними кошти. На ці гроші хлопці закупили блоки, яких вистачило на будиночок. Вони показували нам по відео, як розвантажували ту фуру. Ми з командою навіть сльозу пустили: комусь ми подарували дім.

Рубен: Ну, як дім, стіни подарували (сміється).

• Були нюанси з бюрократією? Чи потихеньку так ішли та не зв’язувалися з паперами?

Рубен: Ми шкодували, що не зв’язалися з паперами, тому що в ході організації виникло багато питань з локацією. На перших етапах ми все обговорили з власниками: що, як, коли, де, о котрій хочемо проводити. І буквально за два тижні до івенту нам повідомляють, що після восьмої вечора ми не можемо там тусуватися. 

Марія: Нас почали обмежувати й дуже неочікувано. За два тижні до івенту нас «обрізали» в площі, в часі, в персоналі. Довелося приїжджати на локацію ледь не щодня, щоби поговорити з менеджером і повернутися до того, що нам обіцяли. Але тут слово не працює. Тут сьогодні дав — завтра забрав. У цьому плані в нас був дисонанс. Ми звернулися до юристів, адвокатів, але натомість вирішили все перемовинами. Ми й без того про захід переживали, а тут іще й з локацією сюрпризи. Стресу вистачило. Зате після івенту команда й організатори були неймовірно щасливі, бо стільки людей на своїй локації не бачили в житті. У них черги були й на барі, і на кухні. Продали всі запаси та наступного дня купували ще. 

• Із цими підтвердженнями та скасуваннями ситуація була разова чи повторювалася?

Марія: Як нам пояснювали ті, хто мешкають у Берліні давно: така ситуація нормальна. Ми просто різні. Німці спочатку через свою толерантність і якусь доброзичливість на все погоджуються, після чого вмикають раціональність, обдумують усе, розуміють, що щось їм напряжно — і виходить, що виходить. Не хочеться і поганого говорити, й узагальнювати, бо українцям дуже допомагають. Але хочу вірити, що це були разові випадки.

Рубен: А ми тоді просто вчимося на своїх помилках: поки вони толерантні — треба укладати договір.

Другий наш фестиваль був восени. Після першого ми одразу шукали локацію для наступного. Провели його 30 жовтня, і теж успішно. Благодійного підтексту не було: ми пішли іншим шляхом, аби підтримати учасників фінансово. Адже в першому фестивалі всі брали участь безкоштовно. Поживши у Берліні, ми побачили, що через шалену конкуренцію в усіх сферах в українців є проблема з роботою. Тому ми захотіли заплатити й музикантам, і тату-майстрам, і всім іншим. Німецькі учасники теж були, артисти приїхали навіть з Гамбурґа. Другого разу було простіше їх заохотити, бо ми вже мали кейс. По завершенню фестивалю ми відкрили на місці локації магазин, де представляємо українські бренди, враховуючи власний. 

• Щодо вашого бренду, який ви релокували у Берлін: чи відрізняється конкуренція тут і в Києві?

Рубен: Насправді немає в Берліні магазинів з українськими брендами. Але якщо порівнювати Берлін і Київ, то через нестачу контактів серед місцевих, відчуваємо скутість. Розуміємо, що українці й по сторіс прийдуть.

Марія: Хоча у нас зараз 70% покупців — німці. Німцям подобається унікальне. У них вистачає мас-маркету та й одягу вдосталь, тому молодь зазвичай шукає щось особливе у вінтажних магазинах. Тепер і в нас. А в Україні масмаркет скромний. Українські бренди не шиють надміру, та й у Берліні такого якісного і небанального одягу мало. І хоча вже надсилаємо продукцію по всій Німеччині, в Києві конкуренція була сильнішою.

Рубен: У Києві кожен бренд виділявся і якістю, і стилем. А тут схожі речі можна придбати хіба що в Supreme. Нашій продукції тут усі дивуються. 

Марія: У Києві ми відчували, що не маємо права пасти задніх, і навпаки вистрибували зі штанів. А тут останнім часом навіть в інстаграмі мало постів публікуємо. Бо і самі пишуть, і знайомих приводять. Тут усе спокійніше.

• Як налагодили виробництво?

Рубен: Ми на шляху. Бо нову колекцію відшили лише тому, що наша технологиня знайшла роботу в Кременчуці, а ми їй довіряли. Виробництво в Харкові було заморожене з 24 лютого, вся команда евакуювалася. Якщо хтось і приїздив у Харків, ми просили його зайти й перевірити, чи все на місці. І нарешті два місяці тому забрали частину обладнання, перевезли його й організували невелике виробництво у Вінниці, бо там тепер живе наша диво-технологиня. Поступово переселяємо туди команду й уже працюємо над новою колекцією. 

• А як проходили оформлення у Берліні?

Рубен: Приємним був момент, що ми вже маємо торговельну марку, яку зареєстрували колись в Україні. І документи можна було інтегрувати сюди. Усе, що потребували, щоб запуститися — валютний рахунок. Ми вирішили, що в Берліні будемо кориснішими для України. Тому залишилися на українському ФОПі та сплачуємо податки в Україні. 

Марія: А що стосується Берліну, то для повноцінної роботи формуємо тут договори німецькою мовою і надаємо валютний рахунок. Ми поки не «пірнали» в німецьку систему, бо, по-перше, дорого, по-друге, незрозуміло, де буде більше продажів, в онлайні чи в офлайні. Можливо, нам буде зручніше залишатися на українському ФОПі. Так, ми плануємо перейти на європейське обслуговування, та поки з цим відтягуємо. Бо система незнайома, щоб впоратися самостійно. Аби команду найняти, треба значні витрати, які зараз ліпше направити на відновлення виробництва. 

• Як почувається український підприємець у Берліні?

Марія: Попри всі складнощі та невідомість, я відчуваю тут стабільність. Тут і нове все, і система заморочена. Ми тому й не поспішаємо, що хочемо її дослідити. Зустрічаємося з фінансовими консультантами, спілкуємося з бухгалтерами, намагаємося зрозуміти, що можна від цієї системи очікувати. Та всі консультації свідчать нам про певну стабільність. Тобто навіть якщо ми не будемо «вигрібати» фінансово, то німецька система нас підхопить. Наприклад, коли витрати перевищують прибуток, то є такий шлях розвитку бізнесу: отримувати компенсацію від держави. Тобто якщо я бухгалтеру плачу 400 євро, а заробила за місяць усього 300, то держава компенсує різницю. Звісно, цей шлях має нюанси. На ньому ти маєш звітувати державі про кожен свій крок, є купа обмежень. Зате матимеш два роки на те, щоб зміцнити й розвинути бізнес. Це одна з речей, яка нас спантеличила. В Україні якщо відкриваєш ФОП, то «гребеш» собі та «вигрібаєш», як доведеться. Там немає контролю, але і немає підтримки. Тут є контроль, є підтримка. Неясно, наскільки це плюс, але така функція є, і для мене вона означає безпеку хоча б на певний період.

• Чи є щось, що українському бізнесу варто перейняти в німців?

Марія: Так. Нам варто брати більше податків, аби було більше грошей у бюджеті. Тут бізнес платить майже 50 відсотків податку, часом і 55. Але ти бачиш, на що віддаєш прибуток і можеш поцікавитися, куди твої гроші пішли. А в нас і ми не платимо великий податок, і державі тяжко нас тягнути. І власне питання: звідки брати гроші, якщо ми віддаємо з бізнесу всього 5%. Було б прикольно також отримувати гранти чи хоча б якусь підтримку від держави для розвитку бізнесу.

• Що надихає чи дратує в місті?

Рубен: Звісно, тут зима тепліша, ніж у Києві, проте атмосфера більш депресивна. Таке похмуре, жорстке, суворе місто. У нас бруд, дорогу не перейти, не намочивши кросівки, тут такого немає, проте в Берліні сонця ми не бачили місяці два.

Марія: Та ну, минулого тижня було (сміється). Я зараз здивувалася, тому що в моїй голові Берлін таким і має бути. Мене швидше вражає, коли воно є. А коли його нема, — то ніби норма. Мені подобається, що не треба на себе сто шарів одягу вдягати. Але мене дуже бісить собаче лайно всюди. Ми думали, що проблема в Кройцберзі, а виявилося, такий весь Берлін. Ніхто не боїться штрафів. Також мене дратують щури, їх тут досхочу. Проте я люблю Берлін. Він живий, різноплановий: можеш перебратися з одного району в інший — і отримаєш зовсім різні картинки.

Подобається, що тут усе розділено по районах, а не сконцентровано в одному. У нас усі хочуть жити в центрі, гуляти в центрі, а тут у кожному районі є щось прикольне, у кожного є своє призначення: кудись ідеш каву пити, а кудись — за покупками.

• Рубене, ти ж скейтер. Як із цим у Берліні?

Рубен: Ще в Харкові я горів ідеєю допомогти скейтерам. Бо всю свою історію вони одягаються на секондхендах і придумують, де б покататися. Та в Берліні з цим усе добре. Перед першим фестивалем, коли шукав бренди й організації для співпраці, я написав одній charity-компанії, за якою давно стежив. Чомусь думав, що вона з Берліну, та вона з Амстердаму. І виявилося, що давно спостерігає за нашим брендом, як і за багатьма українськими. Її цікавить наше ком’юніті. 

Марія: Ми домовилися про благодійну колаборацію, де візьмемо весь наш старий асортимент, той самий «мертвий склад», який уже не продаємо, і зробимо reuse. Створимо новий дизайн для цих речей — і презентуємо колекцію в скейт-парку в Амстердамі. Для цього знімемо скейт-фільм: одну його частину в Києві, іншу — в Амстердамі. Колаборація буде про те, що, хоч українці і європейці мають різне походження, ми повинні підтримувати одне одного.

Фото: Low Blow та Visionary Festival

Стендапер Павло Войтович: «Берлін стає карикатурою самого себе»

Ірена Карпа: «Українські жінки — фенікси»

Посол України в Німеччині: «Мені подобається берлінський вайб»

Акторка Юлія Самсон: «Берлін щодня різний, як і я»

Лілія Усік: як 34-річна українка стала депутаткою в Німеччині