Юлія Самсон закінчила Одеський національний морський університет, але за освітою працювала всього 3 місяці. Проте встигла пожити в Німеччині та знятися в українському й міжнародному кіно.

Її можна побачити в головній ролі у Crabgirl, короткометражному фільмі Сергія Пудіча, за який режисер отримав безліч міжнародних нагород. А також в ізраїльських кінострічках. Із найближчих прем’єр — «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча.

• Як складався акторський шлях в Україні?

За освітою я морська логістка. Магістерську програму робила в Німеччині, бо у 20 дуже хотіла пожити в Європі. До того ж у школі вивчала німецьку. Завдяки програмі Au Pair поселилася в сім’ї німців, з якими класно провела весну і літо. Цікаво, що родина складалася з двох жінок. Вони побрались і почали опікуватися дітьми, чиї батьки не здатні були піклуватися про них, або були позбавлені права піклування. Там я вже подалася в університет на одну-єдину державну програму, але англійською. Я вступила — і ще півтора року навчалась. А потім повернулася додому, бо скучила. 

Коли була в Одесі, то гортала якось стрічку «ВКонтакті» та помітила кастинг. Подумала тоді: а чом би й ні. Так я отримала головну роль, англійською, у короткометражному фільмі. То був 2016, і відтоді моє життя змінилося кардинально. Далі теж знімалась у короткометражках. У Crabgirl Сергія Пудіча ми зіграли головних героїв із Робертом Фельманом, який також мав роль у Killing Eve. В Одесі багато фільмували ізраїльітяни, бо в нас дешевше. Вони знімали повнометражне кіно для жіночої частки ортодоксального населення, тому на екрані були тільки жінки. Там я отримала ролі у двох фільмах: і другорядну, і головну. Після цього я стала вивчати акторство в київській студії Саші Олійник Actors Lab, щовихідних приїжджаючи до Києва.

• Чому прийняла рішення їхати саме в Берлін? 

Знаєш, є місця, куди тягне магнітом. Нутром відчуваєш, ніби щось там для тебе є. У перший день повномасштабного вторгнення я вже розуміла, куди їхатиму. Річ у тому, що моя сім’я мешкає в Німеччині вже чотири роки. Я допомогла їм переселитися, коли сама хотіла будувати кар’єру в Україні, тож у мене було де зупинитися, хоча й живуть вони не в столиці. Провела з ними кілька місяців, поки накидувала ідеї, як перебратися в Берлін. І якось в Instagram мені підвернувся Casting Call Ukrainian Cultural Community. Тоді спільнота називалася ArtShelter, тепер — UCC. Я надіслала інформацію про себе й у квітні отримала відповідь, що мене затвердили. Усього нас було сімнадцятеро. 

У Берліні нас поселили в приміщенні колишнього борделю, де ми й жили, й організовували заходи, виставки, майстер-класи, перформанси, фестивалі, такі, як MRIYA. Олег Скрипка проводив свої церемонії рапе саме у моїй кімнаті. 

За цей рік у Берліні я познайомилася зі стількома людьми! Один із них — Себастіан Антон, який дуже мені допомагає. Він україно-німецький актор і професійний перекладач. Він багато знімався і в Україні, й у Німеччині. З його допомогою я потрапила в Потсдамі у виставу для дітей, де ми з Себастіаном робили синхронний переклад з німецької на українську. Ми сиділи за прозорими дверцятами й тихенько проговорювала все діткам у навушники.

• Як ти потрапила в агенцію Actors Agency Osman, за якою закріплена?

Чесно кажучи, агент знайшов мене сам. Написав, що йому сподобалися мої матеріали, і ми зустрілися на каву. І хоч від нього навівало диявольщиною — коли видно, що людину краще мати за друга, ніж за ворога, — в нього все ж було десять років досвіду в індустрії.

Завдяки йому я отримувала кастинги, а кілька з них уже пройшла. Колись в UCC до нас завітала місцева зірка кіно 90-х Сузанна Краус. Вона сказала: «З будь-яким агентом починай, не переймайся. Свого ще знайдеш». 

• Були неочікувані зйомки в Німеччині?

Після постдамського театру я пройшла кастинг у музичний кліп до індуса, який співав українською. Він з багатої сім’ї з Делі, вивчає машинобудування у Бранденбурзі. Він приїздив до Берліну, бо з місцевим продакшеном знімав свій кліп. На той момент він уже рік зустрічався з українкою, яка також початок повномасштабної війни в Україні переживала в Німеччині. Хлопець написав для неї пісню українською. Він не дуже знає нашу мову, хіба що кілька фраз, та в нього прекрасна вимова. Тож у кліпі я грала роль його дівчини. 

А якось ми з резидентами UCC поїхали на озеро, де були українці з Monday Kitchen і Vitsche. Там я познайомилася з Олексою Чічканом. У той період він знімав короткометражний фільм «Думками вже не тут». Тоді я підсилено переживала невизначеність, тому ми зійшлися в темах. Я написала з ним сценарій, допомогла зібрати обладнання, і ми з Олексою зіграли. 

А ще цьогоріч у Берліні я потрапила до кінолабораторії Quickino, де й сама зняла короткометражний фільм. Кінолабораторія — це коли збираються разом фільммейкери, та впродовж кількох днів проводять зйомки. У Берліні такого чимало, як і в усій Європі. 

• Ти вже пожила в Берліні. Усвідомила, що тебе сюди притягнуло?

Берлін притягнув тим, що він може бути будь-яким. І як акторка, і як людина, я можу почуватися щодня по-різному — і Берлін такий само. Таке відчуття, ніби Берлін — це я. Тому впевнена, що будь-хто може себе в Берліні знайти. 

Я можу знайти себе тут і як акторка кіно, і як акторка театру (хоча там ще не грала), і як перекладачка, і як фотографка (хоча їх тут море), і як мисткиня (хоча пишу картини лише для себе). І через свою творчість можу комунікувати з людьми й об’єднуватися з ними. Мені здалося, що в Україні колаборування не дуже популярне. В Одесі, наприклад, ця схема взагалі не працює.

Берлін — велетенське місто, де купа всього відбувається водночас. Найулюбленіше — зустрічати посеред мегаполісу знайомих: то в метро когось побачу, то просто з кимось перетнулися раз, а тоді помічаю людину і вдруге, і вчетверте, й за тиждень, і за місяць. І така: окей, Берлін стає меншим. А ще почуваєшся, наче в Україні: прапори висять усюди, і де-не-де українську мову чути. 

• Які зі стереотипів про Німеччину — неправда? 

Те, що німці приходять вчасно. Це правда у тому випадку, коли зустріч або ситуація стосується роботи. У студентстві я хотіла підробити та намагалася влаштуватися в заклад фаст-фуду. Останнім кроком до співбесіди було перейти дорогу, але на світлофорі горів червоний. Я запізнилася буквально на одну хвилину. І мені сказали, що якщо так я приходжу на співбесіду, то на роботу можу не приходити. Проте самі німці часто запізнюються. На противагу попередній історії є інша: коли мої батьки шукали житло. Вони домовились оглянути його о 17:00 у будній день. Дату і час орендодавці підтвердили. Мало того, що нікого не було вдома ні о 16:45, ні о 17:00, ні о 17:30, до власників неможливо було додзвонитися. 

Ще у німців є гумор. От я знайшла у квартирі свого друга книжку з берлінської німецької — і згадала одеську говірку. У Берліні своя мова. По-перше, у берлінців є свій акцент, який згодом ще видозмінився, ввібравши в себе турецьку вимову. Звуки достатньо горлові та глухі. Берлінці мають свої слівця та вирази. 

Наприклад, «Dit jeht mir über die Puppen» або «Das geht mir über die Puppen» означає «це переходить мені за ляльки». В цьому контексті йдеться про статуї, що стояли на Великій Зірці в Тірґартені. Ці статуї розташували далеко і виглядали вони непривабливо, через що берлінці назвали їх ляльками. Тому коли берлінець каже, ніби щось переходить йому за ляльки, то має на увазі, що то йому занадто. Тобто вислів пов’язаний з об’єктом або ідеєю, популярною в цій місцевості. Як ми в Одесі кажемо «не фонтан».

Фото: @helendi_photography