У кожної та кожного з нас — українців у Берліні — свій досвід цієї жахливої війни. Хтось втратив рідних, хтось друзів, хтось житло, хтось роботу та минуле життя. Окупаційний режим, полон, обшуки на ворожих блокпостах, бомбосховища, нестача води та їжі — хто б міг подумати, що це може стати реальністю у 2022 році в центрі Європи. Легких сценаріїв впливу війни на психіку не існує — всі ми так чи інакше травмовані, у стресі, розпачі, апатії. Три українки в Берліні поділилися з нами спогадами про те, як для них починалося 24 лютого. 

У Києві я вийшла з потягу на кілька годин пізніше, ніж було зазначено у графіку. Я була з подругою, ми намагалися зв’язатись з рідними й зрозуміти, що робити… Оскільки метро ще працювало, ми поїхали в напрямку дому, де за нами приїхали на машинах батьки. Я не могла повірити, що все відбувається насправді, поки не почула звуки вибухів. Можна сказати, що мені пощастило з підвалом, як би дивно це не звучало… Ми пішли до будівлі невеличкого двоповерхового торговельного центру, де був супермаркет «Сільпо». Там працювала моя тітка, яка і сказала нам збирались і бігти до них. Адже підвал був великим, у ньому були запаси їжі й навіть душ із туалетом.

Спочатку нас усередині було понад 50 чоловік… Чи не всі співробітники прийшли з родинами й тваринами. Після кількох днів життя у підвалі супермаркету я наважилась виїжджати. 

Як опинилась у Берліні? Був телеграм-канал, де люди, що кудись їхали (здебільшого в сторону вокзалу), пропонували підвезти. Так один чоловік довіз мене до вокзалу. Далі я кілька годин стояла на пероні, поки прибув потяг до Львова. Ледь у нього сіла. У купе зі мною було шестеро дорослих, двоє дітей і кіт. Я приїхала серед ночі, тому чекала закінчення комендантської години. Тоді мене забрав дядько, в якого я переночувала. А наступного дня я познайомилась зі своїм троюрідним братом, він спортсмен, і машиною їхав на збори за кордон. Довіз до Зеленої Гури, польського міста, що межує з Німеччиною, а там я вже чекала потяг до Берліну. Поїзд був забитий, важко знайти було навіть стоячі місця…

Ми з хлопцем (він німець) ще до початку повномасштабного вторгнення склали план дій. Десь за тиждень батько хлопця благав, аби ми виїхали в західну частину України. Ми перебрались до Тернополя. І ніби нічого страшного не відбувалося, тому ми вирішили 24 вранці повернутися в Київ на роботу. О четвертій ранку ми сіли в потяг Тернопіль — Київ. 

Хлопець гортав новини, а я захотіла спати. Він розбудив мене, щоб дивитися звернення путіна. З останніх слів ми чітко зрозуміли, що це початок повномасштабного вторгнення. Зателефонували всім рідним і друзям. У телеграмі з’явилися перші повідомлення про вибухи. Ми вирішили вийти в Хмельницькому, та потяг зупинився на одну хвилину. Поки чекали зупинки хоча б у Вінниці, в потязі всі плакали. Квитки на зворотний шлях купити не можна. Зв’язку не було, близькі писали, що чують вибухи. 

Ми вийшли у Вінниці. Зв’язок ледь-ледь ловили. Люди були в паніці. Багато хто ще не знав, що почалася війна. Я побігла купувати квитки, були тільки на вечір. Домовилася зі знайомим, аби побути в нього. Зайшла в аптеку, поки розмовляла з подругою телефоном, — і тут вибух. Двері почали труситися, спрацювала сигналізація, я побігла до хлопця. Люди тікали хто куди. 

Неможливо було викликати таксі. Ми вирішили знайти поряд готель або хостел. Все почало зачинятися: кафе, торговельні центри. Укриття знайшли на карті міських бомбосховищ. Так ми опинились у підвалі, чекаючи на свій потяг. Потяг затримувався. Довкола було багато людей. Хтось мовчав, жінки плакали, дітям казали, що це така гра. У Тернополі світла не було, атмосфера була дуже гнітючою. Ніхто не говорив. Чути було тільки звуки валіз… 

Ми пішли до друзів і ночували з ними в підвалі дитячого садочку. Там було дуже холодно. Хостели та готелі досі не хотіли нас заселяти, бо працівники були наляканими. Ті з будівель, що розташовані біля вокзалу, зачинили одразу. Не хотіли нікого пускати. Так ми дочекалися батьків подруги й з ними виїхали в Німеччину. Бо мій хлопець звідси та багато знайомих сюди прямували. На кордоні провели 6 днів, однак цей  час минув швидко. У машині нас було п’ятеро, ми почувались у безпеці. Люди виносили їжу, теплі напої. Усі навкруги були доброзичливими та допомагали одне одному. Ми намагалися перемикатися подумки. Уночі хтось мав бути за кермом, хоча просувалися хіба на метрів 300. Таким чином ми у Берліні вже рік, працюємо і дуже сумуємо за Україною.

У Києві я співпрацювала з міжнародною організацією Hillel Kyiv. І на п’ятницю, 25 числа, ми планували захід. 23 ввечері я запросила свого друга приєднатися до заходу, а він відповів: «Ти в курсі, що війна має початися?». Я відповіла: «То що мені п’ятницю тепер не планувати, чи що». Ми поговорили, я лягла спати, й о п’ятій ранку мені подзвонила подруга, і сказала, що почалася війна. Я жила з сусідкою. Побігла до неї в кімнату, щоб розбудити, у неї ночувала подружка. Та дівчина хотіла поїхати додому на таксі, викликати його було неможливо. Не розуміли, що робити. Куди бігти. Питали в чаті нашого будинку, де наше бомбосховище, в кого від нього ключі. Виявилося, що бомбосховища у нас немає і шукати його треба в сусідніх будинках. 

Перший час я ходила в бомбосховище регулярно, познайомилась у ньому з людьми з нашого двора. У бомбосховищі в мене була місія розважати дітей: малеча насіла на мене, тому я з нею бавилася. 

Потім була довга комендантська година, коли нас перевели в інше сховище, яке знаходилося у школі разом зі штабом тероборони. Це була комендантська на всі вихідні. Я застрягла там на 2 доби, бо нас не випускали. Там я познайомилася з чудовою сім’єю з Донецька, займалася з дітьми. Проте потім емоційно «випала», бо в мене не залишилося ресурсу на дітей, які мене обсіли (сміється). І хоч удома було страшно, я вирішила, що більше не ходитиму в сховище, а просто лягатиму спати якомога далі від вікна, на підлозі, щоб мене закривало трохи ліжко. 

Після того мені написала мама моєї подружки, вони виїхали в село у Вінницьку область, запросили мене до себе. У перші спокійні дні в Києві я поїхала до них на найближчих евакуаційних рейсах. Два тижні сиділа там. Мої батьки в перші тижні повномасштабної війни знаходились у Сумах. А Суми перші дні були заблоковані, звідти неможливо було виїхати. З батьками була 92-річна бабуся, яку вивезти було нереально. З першими евакуаційними колонами мої батьки відправили в Німеччину мого тринадцятирічного брата, до двоюрідної сестри. Коли я уявила, що моя дитина житиме з дальніми родичами, а не з сім’єю, і це буде для нього величезний стрес, тому що мама не могла з ним поїхати, я почала шукати спосіб вибратись у Німеччину. 

Оскільки я була активісткою в єврейській організації, з якою співпрацювала, то написала їм. У Берліні в них є німецький офіс, який вони облаштували для українців. Через знайомих волонтерів я дісталася Берліну і компанія підтримувала мене на перших порах. Перші три тижні я жила в шелтері. 

Тоді працівники цієї організації допомогли мені найняти житло, і я забрала брата до себе. Ми майже рік жили разом, поки минулого тижня брат не повернувся в Україну. Я віддячувала організації тим, що проводила заходи. Найцікавіше, що, крім мене, ця єврейська спільнота прихистила ще сімох нігерійців, які навчалися в Україні, і потрапили до них випадково. Це були студенти 16-19 років, і вони зовсім не розуміли, що відбувається, як діяти. Спільнота виділила волонтера для кожного з них, і кожного студента вони влаштували в університети по всьому світу. А двох дівчаток відправили навіть до Штатів, зібравши необхідний фонд для навчання.