Якщо ви хоча б один раз були на українських протестах, що організовує Vitsche, то ви чули її голос. Рупор – її зброя. Вона звертається до німецьких політиків на зрозумілій їм мові, а сила її слів пробиває товсті стіни Рейхстагу.
Ми поспілкувалися з активісткою Євою Якубовською – українкою, що переїхала до Німеччини навчатися, але з початком повномасштабного вторгнення кинула всі сили на підтримку та адвокацію України в Берліні.
- Розкажи трохи про себе, як ти опинилася у Vitsche і чим займаєшся.
Я культурна менеджерка, мені 28. 7 років ми з командою організовували фестиваль у Львові, три роки тому почали проводити театральну резиденцію в Берліні. Узагалі я приїхала сюди вчитися. Мені тоді дуже подобався Берлін та його інтернаціональне ком’юніті. Але в січні все життя перетворилося на безкінечне очікування, чи буде війна. Це й втілилось у перший протест 30 числа. Саме цю дату ми тепер вважаємо днем народження Vitsche.
Перед повномасштабним вторгненням встигли зібрати ще три чи чотири протести. Коли все почалось, я відклала всі справи. Уже не було уявлення, що ти можеш займатися чимось іншим аніж допомогою з гуманітаркою, протестами.
За кілька місяців ми зрозуміли свою суб’єктність, що ми культурні менеджери і, на жаль, не можемо врятувати всіх. Але можемо робити те, що найкраще вміємо – займатись адвокацією України, її культури в тому числі. “Віче” намагається втілювати себе як креативний хаб, до нас приходять люди з ідеями, а ми допомагаємо їх втілити.
- Як довго ти живеш в Берліні? З якими проблемами зіштовхнулась на початку?
У Берліні я вже три роки. Переїхала без знання мови. Пам’ятаю, як просила своїх друзів та комендантку в гуртожитку зателефонувати та спитати стосовно страховки. Я приїхала, отримала першу зарплату як студентка. У мене були великі плани на неї, а страхова взяла і зняла з мене 1000 євро. Чому? Як? Що? Нічого не розуміла. І з ідентифікаційним номером теж були проблеми. Тут така система: щоб отримати один папірець, тобі треба інший, а щоб отримати цей, тобі треба ще якийсь, який тобі видавали раніше. Було постійне нерозуміння, як все працює.
- Ти вже вивчила мову?
Так, я здала С1. Чи говорю нею? Мабуть. Але іноді плутаюсь у мовах. Англійська впала, поки вчила німецьку. Тож тепер я обома мовами погано розмовляю. Але все одно сама можу набрати ту страхову та розпитати про щось.
- Чому обрала саме Берлін?
Коли я приїхала, то розуміла, що тут дуже багато можливостей. Особливо в Берліні. Але мій досвід зовсім інший, ніж у тих, хто приїздить зараз. Моє рішення було досить сплановане, ситуація досить привілейована. У мене була можливість поїхати назад та повернутися зовсім.
Спершу я приїхала в Мюнхен, жила там рік. Він дуже відрізняється від Берліна. Зараз мені насправді важко жити в Німеччині, тому що ми бачимо дії політиків, і вони зовсім не сходяться з тим, що вони декларують. Із кожним днем мені тут стає все важче і важче жити. Почуваєшся винним за це: що ти продовжуєш тут мешкати, платиш податки. Дуже багато розчарувань. Але хто, крім нас. Кожний на свому місці й має робити те, що може. Тому моя адаптація до Берліну зараз почалася заново. Бо тепер це новий Берлін.
- Який івент, що ви організовували разом з Vitsche, запам’ятався тобі найбільше?
Напевно, то був перший Sound Garden. По-перше, це було літо, тепло. Робили акцент на музиці: був денний, вечірній, нічний плей-листи. Люди тусили на вулиці, їх було дуже багато. І українців, і міжнародного ком’юніті. Я пам’ятаю, вони сиділи їли борщ, пили пиво. І такі всі красиві були! Усі об’єднанні спільними цінностями. Це дуже круто.
Також на фесті влаштовували арт-маркет. Українські дизайнери продавали свої роботи, відсоток із продажів яких йшов на донати. Митцям, як дизайнерам, так і музикантам, зараз дуже важко, особливо тим, хто залишається в Україні. Не так багато можливостей бути корисним. Кажуть, зараз народжуватиметься нова музика, нове звучання. Як під час будь-якої війни.
- Як ти проводиш тут свій вільний час? Можливо, у тебе є улюблені місця в місті?
Зараз у вільний час, якщо він є, я лежу дома й дивлюсь у стелю 🙂
Як експат/мігрант ти вчишся в першу чергу самотності. Але такої, в хорошому розумінні. Стежити за своїми потребами. Раніше я любила їздити на велосипеді в парк та читати книжки. Таке приємне усамітнення. І в Берліні це дуже природно. Як би ти не виглядав, ким би не був, у більшості випадків, люди дають тобі можливість бути самою. Тут влітку ти можеш навіть вийти в парк з гамаком та поспати в ньому гарненько.
Берлін для мене – це про гармонію. Тут брудно, тут хаос, але він мені здається дуже гармонійним. Це таке місто, яке або любиш, або ні.
З кав’ярень дуже люблю Five elephant, ту шо в Кройцбергу та Barn на Курфюрстендамм, вона на другому поверсі, тож там дуже гарний урбаністичний пейзаж з вікна.
Одного разу ми з подругою зустрілися в кафе. Поруч за столом сидів чоловік та злобно зиркав на нас. А коли ми заговорили українською, випалив:
– Ви, українці, усі паразити!
– Чому ми паразити?
– Ви приїхали сюди і їсте за наш кошт!
– Так перестаньте спонсорувати російський режим і не буде війни.
– Так це ви взагалі почали.
І важко викинути їх таких із голови. Усі ці пропагандистські висловлення: «привілейовані російські біженці», «українці не такі й біженці» і подібні наративи.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, я зо три тижні постійно носила на собі прапор. Це було про крик, про біль, про те, щоб інші бачили за цим справжніх людей, не тільки з телевізора. Тоді в німців був шок і вони тільки формували своє ставлення. А тепер пропаганда працює, і всі намагаються шукати, що не так з Україною. Тому я зараз змінюю своє ставлення до Берліна.
- Були думки поїхати з Берліну?
Так. Було багато думок.
Але якщо ми зараз поїдемо туди, де підтримка краще, то хто буде виходити на протести тут? Хто буде їм нагадувати? Як тільки ми зникнемо, наші голоси перестануть чути. То ж ми маємо бути голоснішими.Я планую продовжувати те, що роблю. Для мене це про імпакт. Я розумію, що фізично не готова до армії. Поки відчуваю свою потрібність тут.
- Розкажи про свій досвід переїзду до Берліна та пошуку житла.
Берлін завжди був містом, де важко знайти житло. Коли я приїхала сюди, то мала жити в другій кімнаті перукарні. Від неї ту кімнату відділяла шторка. Ліжко було зверху. І за це мала платити 400-500 євро. Мене врятувала подруга, я жила з нею в маленькій кімнаті. Потім через друзів знайшла наступну кімнату.
Із мого оточення ті, хто переїхав через війну до Берліна, були вимушені покинути його через житло. Німці, хто спершу приймав українців на емоціях, згодом вже попросили виселятися. Тож люди переїздили в інші міста. Звісно, дехто вже не повернеться, але багато хто дуже хочуть назад в Україну і чекають на перемогу. Люди хочуть мати дім.
- Ти почуваєшся тут як вдома?
У цілому, питання дому дуже суперечливе.
Одна болгарська філософиня писала, що коли ти вперше покидаєш свій дім, уже не будеш відчувати себе так само, як раніше. Ти вже змінився. І в новому місці ти ніколи не відчуватимеш себе як вдома. То ж ти десь посередині, між станами. А зараз, ти наче і вирішив, де твій дім, але його в тебе забирають.
- Розкажи, як в Німеччині можна здобути вищу освіту? Яким був твій власний досвід?
Я переїхала навчатися в магістратурі, бо розуміла: того, що отримую в Україні, мені буде недостатньо. Спочатку в Мюнхен. Мова навчання англійська або німецька. Треба засвідчити знання мови. Що тут цікаво: навчальний рік не обов’язково починається у вересні. Дехто дозволяє починати з зимового семестру, дехто з літнього. У кожного університету свій дедлайн і вимоги. Для вступу необхідно мати відповідну попередню освіту. Ти не можеш з математичним дипломом податися на філософію, наприклад. Вимагають нотаріально засвідчений переклад диплома з апостилем.
Ти обираєш курси, які хочеш слухати. Кількість залежить від твоїх можливостей (якось я вибрала 4 і думала, шо повішуся). І набираєш бали. Можна поїхати на якусь конференцію, і це закриє залік. Коли вже пишеш магістерську, тобі дається рік-півтора, і ти можеш робити що хочеш. Можеш сидіти в бібліотеці писати, а можеш тусити і за останній тиждень все закінчити.
У Німеччині неможливо отримати другий диплом бакалавра. Навіть якщо ти вивчився на щось одне, а потім передумав – тут це не працює. Але вже на магістратурі ти можеш прослуховувати різноманітні курси: навчаючись на філософії, наприклад, обирати курси політології чи міжнародних відносин. І з цим вже претендувати на роботу в цій сфері. Я так відчитала курси культурного менеджменту.
- Ти тільки вчилась, чи паралельно працювала?
Майже всі студенти мають підробітки. Частіше це мініджоб або півставки. Зазвичай, студенти працюють офіціантами. Ти просто йдеш і шукаєш роботу. Пам’ятаю, на свою першу роботу я йшла без знання мови. Уночі ми сиділи в гуртожитку, і мене тренували запам’ятовувати фрази, шо мені знадобляться. Але це крутий досвід. Ти можеш сидіти під час перерви на коробках з пляшками разом з чуваком, що вчить політологію і планує подаватись на роботу в Бундестаг.
Стипендії отримують не всі, і якщо ти навіть її отримуєш, то не з першого року. Ти показуєш, що типу ти офігенно вчишся і розвиваєш цю тему. То ж підробітки – дуже гарний досвід, вчить самостійності.
- Навчаючись і паралельно працюючи, ти мала досить часу і грошей?
Ні. Ні того, ні іншого. Заплатити за житло: 400-500, страхування: 100, на їжу ще мінімум 200. І от, якщо ти заробляєш 800-900, то майже нічого і не лишається. Але студенти бідні всюди, не тільки тут. Особливо такі, що самі себе утримують.
Часи на роботі часто накладались на курси. І ти мав вирішувати: пропустити роботу (тоді тобі не заплатять) чи курси (тоді не отримаєш за нього залік). І плюс ти відвідуєш мовні курси, якщо приїхав без знання мови. Це нереально. Німецьку я вивчила, вже коли була корона і всі сиділи по домівках.
Це дуже важко. Живеш в бідності, без кінця вчишся. Думаєш інколи, навіщо я взагалі це роблю. Але це вже про якусь пожертву. Вчишся, щоб бути розумним, а на виході – ніт.
- Навчання без німецької неможливе?
Можна англійською. Магістерську захищати англійською теж. Багато тут нею володіє.
Берлін – це більше виняток у цьому питанні. В інших містах можуть бути англомовні університети, але німецька потрібна в побуті. Берлін дуже інтернаціональний, деякі жителі можуть зовсім не знати німецької.
- Розумію, що на це питання важко відповісти будь-кому, але все ж: як ти бачиш своє майбутнє? Ти приїхала вчитися з яким наміром, якими подальшими цілями?
Станом на зараз я вирішила не закінчувати навчання, тому що воно мені зараз не релевантно до моєї реальності. Плюс, для закінчення мені потрібно написати магістерську.
Я зараз не уявляю, що можу робити щось, крім того, що роблю з Vitsche. Також в мене зникла довіра до іноземних інституцій як таких. Ти ж бачиш, що вони не приносять ніякого практичного втілення в реальності.І стосовно Vitsche: воно буде довго існувати, зіштовхуватись з великим перешкодами. До перемоги задача: максимальна підтримка та адвокація України. Після перемоги Vitsche буде допомагати у відбудові країни. Роботи багато, шлейф російської пропаганди дуже великий, і нам доведеться виправляти ще дуже багато помилок.
У кризові моменти ти забуваєш мислити як «я», а стаєш частиною спільноти.
Не збожеволіти мені допомагає концентрація на завданнях. Також працює ефект ізоляції, коли ти просто блокуєш емоції та стрибаєш з одного проекту в інший. Це нездорово, не рекомендую. Але це мій безпечний острівець, за який я тримаюсь. Для мене важливо знати, що мої дії є на користь України і перемоги.
Хочу додати, що люди, там, де вони є, приносять користь. Не варто недооцінювати себе. Думати, що: «Ой, я тільки займаюсь дитиною». Це також дуже важливо. Не всі повинні йти воювати, не всі повинні волонтерити, кожен має свій внесок. Рятуючи себе і своїх дітей, ти теж робиш внесок в майбутнє. Треба бути обачним (це я кажу і всім, і собі) і не згоріти раніше часу.
Ми неймовірно сильні, даємо собі раду в будь-якій ситуації, радіємо життю попри все. Україна несе життя, це і є наша суперсила.
Фото: Олена Краснокутська (https://www.instagram.com/helendi_photography/)
