Хоч війна і вибила ґрунт з-під ніг, вони взяли себе в руки й реалізувалися закордоном. Три українки розказали власні історії професійної адаптації в Берліні. Яка різниця у працевлаштуванні в Німеччині та в Україні і як воно — заново проходити професіний шлях. 

Із 2016 року я працювала в Україні тренеркою з танців на пілоні. Дуже любила свою роботу, учнів і колег. У нас були теплі стосунки, ближчі, ніж виключно робочі. 23 лютого ми зробили в студії вечір імпровізації для учнів. Було чуттєво до сліз. Танці від душі, дівчачі розмови, плани «на потім». То був останній раз, коли бачилася в залі з друзями по танцю. А тепер уявіть, як мені було, коли дізналася, що одна з найулюбленіших студій Києва закрилася. Через війну.

У Берліні роботу я знайшла досить швидко. Спершу через інстаграм розіслала повідомлення в різні місцеві студії. Одна з них одразу ж відповіла. Спочатку я провела майстер-клас на підтримку України, тоді вже почала тренувати. Все завертілося: нові знайомства, купа паперів…

Щоб працювати офіційно, мені потрібно було отримати податковий номер фрилансера. Я вирішувала це з податковими консультантами, бо самостійно зробити номер було складно. Тут творчі професії такого типу належать до окремої категорії під назвою «самозайнятий підприємець». В Україні ж я працювала, як наймана працівниця, без зайвої бюрократії.

Системи викладання теж різняться: є відмінність у розподілі груп. У берлінській студії, де працюю, є групи для тих, хто тільки починає відкривати для себе pole dance, групи для рівня beginners, групи для intermediate. Також популярні заняття саме на динамічному пілоні, чого в Україні майже не зустрінеш. Саме ці заняття проводжу найчастіше, вони справді цікаві. А ще тут на exotic pole dance не кажуть «exotic», як ми звикли, тут його називають «sensual heels» або «heels flow».

Зате спільне те, що учениці приходять зі схожими проблемами й страхами, як у нас. Тому я для них не просто тренерка чи танцівниця. Я намагаюся бути тим самим промінчиком світла крізь темряву, який допоможе, підбадьорить, надихне. Важливо мати такого тренера поруч, коли вчишся новому, пробуєш, тренуєшся. 

Люди тут простіші, іноді занадто. Вони відкриті до всього нового, до всього — буквально. Та що мені подобається — вони не соромляться ні свого тіла, ні того, що в них щось не виходить, ні своєї зовнішності в цілому. Вони приходять до мене вчитися, пробувати те, з чим раніше не зіштовхувались. У Берліні зовсім не вважають, що коли не вдається, то ти автоматично гірший від когось або неправильний. Тут люди приймають себе і не хочуть ні з ким змагатися. В Україні таке «змагання» було. Мене це хвилювало, бо танці — це про творчість, про вашу особистість, а вона унікальна. І в творчості ви не маєте нікому нічого доводити. Німці доброзичливі, завжди говорять слова подяки, мені з ними комфортно.

Хоч я і працюю, що буде далі — не знаю. Я люблю свою роботу незалежно від того, де знаходжуся. Вважаю, що повинна робити те, що можу, з тим, що маю, там, де є. Авжеж сумую за домом і глибоко в серці — щемить. Але сьогодні я тут, бо дивлюся на обставини й намагаюсь оцінювати їх не лише почуттями, а й раціонально.

Ось пригадую, як їхала закордон, думок взагалі не було. Я й не уявляла, що поїду кудись іще, окрім Львова. Тому що з Києва їхала саме туди. Склалося так, що лишитись у Львові не могла і змушена була рушати далі: спочатку до Польщі, далі — до Берліну. Перші два тижні була впевнена, що скоро повернуся. Потім зрозуміла, що трапиться це не скоро і треба діяти. Про те, що зможу тренувати тут, у Берліні, я й не думала, бо не знала німецької. Та плюс столиці Німеччини в тому, що англійська в ній теж розповсюджена. І так, я не думала… я діяла.

---

Моя кулінарна історія почалась у 2015 році, коли, полишивши ресторанну діяльність, я прийняла рішення піти на кухню. Я полетіла в Лондон і вступила в Le Cordon Bleu London. Цю академію вважають найкращою кулінарною академією у світі. Її основний кампус у Парижі, але я вибрала лондонський, бо він новіший і сучасніший. Я придбала найширший курс grand diplome, який містив у собі й солоненьке, й солоденьке. Спочатку хотіла піти в кулінарію, бо схильна до повноти й не воліла забагато стикатися з калорійними десертами. Але як уже склалося. Рік я відучилася, він був тяжким, іспити були серйозними. Незважаючи на те, що навчання дороге, дипломи там просто так не видають. Іспити я склала успішно і стала однією з найкращих випускниць.

Ще рік я стажувалася в різних закладах у Лондоні, потім – у Лісабоні, а тоді повернулася в Україну й допомагала відкривати ресторан у Києві. Після чого поїхала в Харків, аби допомогти нашим у групі ресторанів «Синдикат вкуса». Виявилося, що з кондитерами нереальна проблема, і потроху я почала брати на себе всі кондитерські обов’язки. Так і сама не помітила, як стала кондитером. 

Коли почалася війна, я все покинула та з чотирирічною дочкою поїхала в Берлін. Покинула в Харкові два виробництва: по тортах і десертах, де ми працювали з ресторанами й супермаркетами, і ПП-шне виробництво продукції корисних солодощів. У Берліні не очікувала на допомогу. Я переймалася лише порятунком родини й тим, аби донька не бачила вибухів війни. 

Щойно прибула в Берлін – зробила в інстаграмі публікацію, зазначивши місто. Мене побачили знайомі, які тут мешкають. Одразу ж запропонували проекти й роботу. Я влаштувалася в клуб закритого типу International Club Berlin (це ресторан з окремим кондитерським цехом, який я очолила). Там я повністю поставила виробництво десертів і тортів. 

Оскільки я працюю з 14 років, то в ресторанному бізнесі встигла спробувати все: від миття посуду й унітазів до роботи з персоналом. А в кондитерську майстерність спрямувала всі сили тому, що знайти гарного кондитера завжди було тяжко. Коли попрацювала «на когось» і в Німеччині, то переконалася, що більше так не хочу. Через півроку в International Club Berlin я мирно та з вдячністю пішла. Це при тому, що фінансової «подушки» зараз не маю, бо всі активи та гроші залишилися в Харкові. Я нічого не змогла вивезти, тому надіслала кошти в армію та людям, які їх потребували. Відправною точкою стало те, що значна кількість моїх підписників сьогодні в Німеччині, в Берліні. Вони дуже зраділи моєму приїзду й один за одним почали замовляти торти. А я робила й дарувала. І досі так роблю. Щоб подружитися, бо тут у мене нікого немає. Усі роз’їхалися по світу, а хочеться мати поруч людей, із якими весело й класно.

Аудиторія довіряє моїй ідеології: першочергово в мене завжди якість. Матиму сміливість сказати, що тільки через те, що готова від усього відмовитись, окрім солодкого, мені і вдаються смачні торти.

До прикладу, щойно я зупинилася в Берліні, то ледве розшукала спосіб замовити в Італії, на одній із фабрик, яка виробляє морозиво, ту ваніль, якою користувалася в Україні. Вона дуже дорога, а грошей я перший час у Берліні не мала. Тому ваніль мені надіслали в борг. Однак я почала робити тут "Київські торти" саме з цією ваніллю. 

Також для “Київського торта” я сама виготовляю нутелу, власноруч роблю різні креми. Масло для “Київського торту” теж беру французьке, ледве його тут знайшла. 

Аби почати бізнес із тортами й десертами тут, у Берліні, треба підтвердити мій диплом «майстра», який отримала в Лондоні. Без нього не можу відкрити ані пекарню, ані кондитерський магазин. Зараз проходжу процес іспитів і затвердження документів у палаті ремісників, де погодилися розглянути мою кандидатуру й ніби дозволили скласти іспит із перекладачем. Якщо чесно, не знаю, чи складу, бо в усіх країнах різняться нормативи збереження харчів. В Україні, наприклад, ми зберігаємо яйця в холодильнику, а в Німеччині вони лежать на полицях. Боюся щось наплутати, тому лише сподіваюся, що все вийде. А щойно вийде — одразу ж відкрию щось своє.

---

У галузі тату я почала працювати 3 роки тому. Пів життя про це мріяла – хоча й закінчила художню школу, де найбільше подобалися предмети малюнок, скульптура та композиція – довго не наважувалася почати. В Харкові в мене був свій кабінет у самому центрі. Я його дуже любила і мені було там затишно. Напередодні війни я, як і мільйони українців, зібрала «тривожну» валізу, з моїми речами, речами чоловіка та нашої чотирирічної донечки. Друга валіза була з моїм робочим обладнанням. Тож усе найважливіше було зі мною. Як зараз пам’ятаю, стояла тоді перед вибором: взяти улюблені одяг і взуття чи робочі інструменти. Жінки мене зрозуміють. Щойно оголосили про війну 24 лютого – за 30 хвилин ми зібралися й одразу поїхали. Куди, в яку країну, місто – плану не було. Я точно знала, що з моєю професією працюватиму будь-де.

Але виявилося, що не все так просто. Щоб працювати в Берліні офіційно, я мала надати сертифікат про закінчення тату-курсів і диплом із медичною освітою, що давало мені право робити проколи. Я хочу знову свій кабінет, а через те, що дочка маленька, я не могла працювати повноцінно. Місце в садочку звільнилося лише з вересня. Бабусь і дідусів розкидало по Німеччині, по світу. Звісно, чоловік допомагає, та в нього теж вистачає роботи.

Поки колю в себе чи в когось удома: якщо працювати в салоні, то хочу з земляками. Я багато писала в інстаграмі, що тепер мешкаю в Берліні, тому українці до мене приїжджають навіть з інших міст. Через своїх мене знаходять і ті, хто в Берліні живе давно. Також колола на місцевих українських фестивалях, куди мене запрошували. Там я, звісно, дуже кайфувала, набивала тату й німцям, і американцям. Після фестивалів іноземці прямо повалили до мене. І хоч робота кипить, все одно тягне додому, в Харків.

Мені дуже запам’яталась одна історія з фестивалю. Прийшла до мене парочка, чоловік із дружиною. Вона була вагітною, строк був маленьким. А він не знав, буде дівчинка чи хлопчик. Ми закрили чоловіку очі, і на його нозі я набила «it’s a girl». Це було дуже мило. А ще цей чоловік був моїм першим клієнтом-афроамериканцем. Історія запам’яталася найбільше ще й тому, що на темній шкірі чорну фарбу майже не видно. Українці ж у мене набивали тільки патріотичні тату. Були герби, колоски, «made in Ukraine». Запала мені ідея однієї дівчинки: «я обираю кохання, а не війну». Так і набила. А в самої на серці відбилося татуювання, яке також замовила українка, це було слово Kharkiv. Ще одна дівчина навіть із Гамбургу приїхала, бо хотіла, щоб тату їй робила землячка.

Набивати людям такі зображення – якесь особливе відчуття. І коли надворі зустрічаєш наших із патріотичними татуюваннями, одразу на душі стає так тепло. Видно, наскільки українці пишаються своїм походженням і їм хочеться всім про це розповісти. 

Я так думаю, бо зазвичай просять залишити малюнок на видних місцях. Я от одній дівчині набивала герб на всю праву долоню. Вона пояснила, що коли співатиме гімн, то кластиме руку на серце, а воно – з Україною.

Дивовижно, що з війною ми не лише втрачаємо, а й отримуємо. З моменту, як ми покинули Харків, я почала помічати, як здійснюється те, про що замислювався раніше. Я часто думала, що маю більше часу проводити з сім’єю. На тобі! Тепер от шукаю місцину, де б усамітнитися. Завжди мріяла пожити й попрацювати десь у Європі, щоб про мене дізналися закордоном. І що маємо? Ми з родиною вже півроку живемо в Берліні. Але ж не такою ціною!