Три українки діляться власним досвідом, як припинити боятися і почати крутити педалі в Берліні

---

За своє життя я намагалася навчитися кататися на велосипеді разів п’ять-сім. І все невдало, бо флешбеками давалося взнаки дитяче падіння.

А тут дуже підбадьорювали й давали гарні поради місцеві велосипедисти.  Я брала велік в оренду і майже щодня училася. За 2 тижні я почала їздити.

24 лютого перевернуло моє життя, як і життя всіх українців. Мені довелося переїхати в Берлін, залишивши вдома машину. Без власного транспорту складно. З громадським же в Берліні все в порядку, але є ряд напрямків, де, вийшовши з метро, треба ще довго йти пішки. Велосипед виявився ідеальним виходом із ситуації. Тим паче тут усе для нього організовано якнайкраще – велодоріжки всюди.

В Одесі я була залежною від автомобіля. Навіть кілька кварталів пройтися пішки мені було не прикольно – настільки звикла до керма. Не те, щоб я лінувалася (хоча й це теж), але авто приносило задоволення. Коли добре — покатушки, коли погано — покатушки, не знаєш, чим зайнятися — покатушки. Авто — це приємно, зручно та швидко. 

Чи сумую за авто? Сумую. Проте кайф від їзди на велосипеді однозначно є: вітер у лице, легкість, навіть деякий адреналін. Я все ще користуюся громадським транспортом. Але щойно з’являється можливість поїхати на величку, вибираю його з задоволенням. Загалом, усім рекомендую.

Ми живемо за двадцять кілометрів від Берліна. І коли ми щойно приїхали, то попросили в наших сусідів велосипед. Один ровер дали для старшого сина, якому шістнадцять років, і потім сусіди притягли ще два стареньких «убитих» велосипеди, які збирали по всьому селу. І ми постійно ними користувалися. Єдине, в Берлін на них не виїжджали.

У місті ж ми орендували велосипеди nextbike, щоб узяти участь у нічному велопробізі з більше ніж 1000 учасників. Починалося все з восьмої вечора. Ми каталися з дітьми й друзями. Було дуже весело. 

Я ж на велосипеді якось сама проїхала тут тридцять дев’ять кілометрів. Був такий настрій, хотілося побути насамоті. Об’їхала всі озера, що були поруч, попила кави біля води. І на зворотному шляху вирішила скоротити дистанцію, заїхала в ліс і заблукала. І я вже прощалася з життям, бо думала, що дорогу назад не знайду. Гугл не вів. Ледве вибралася на трасу, їхала якоюсь новою дорогою, одна. Додому ледве доповзла. А потім як глянула, що проїхала тридцять дев’ять кілометрів, була шокована. 

А в Берліні, до речі, ми дуже любимо кататися на великах, оскільки там гарна інфраструктура і класні велодоріжки. Все дуже грамотно продумано. Всі поступаються. І взагалі там велосипедисти — царі й боги. Тому останню п’ятницю кожного місяця ми кілька разів ходили на велорух criticalmess Berlin. Там збирається величезний натовп, від найменших до велосипедистів із собачками в спеціальних кошиках. Люди приїжджають і на триколісних велосипедах, і на саморобних, на дуже різних прикольних. Від малого до дідусів і бабусь, із дискотекою, світломузикою по всьому Берліну. З восьмої вечора і десь до другої ночі катаються. 

З велосипедом у мене цікава історія. Мій велосипед австрійський, я його купила в Одесі під час пандемії. Потім мені його перевезли у Львів, де працювала останній рік перед війною. У Львові я залишила його у свого знайомого. І коли волонтери, з якими співпрацювала, відвозили гуманітарку у Львів, то я попросила, щоб мені передали мій велосипед цією машиною до Німеччини, а тоді ще поштою мені направили його в Берлін. Він пройшов до мене великий шлях, але я дуже люблю свій «ровер». Так, я обожнюю їздити на велосипеді. Це моє натхнення, моя сила. Більшість часу в Берліні пересуваюся саме на ньому. 

Він для мене — свобода. Коли я сідаю на велосипед, мій стан швидко змінюється. Хоча я керую ногами, але таке враження, ніби літаю, настільки мені добре на велосипеді. Це лікування від поганого настрою, від турбот. 

І цьому сприяють, звісно, дуже хороші дороги для велосипедів і хороша географія Берліну, тому що дороги тут пласкі  і без складних пагорбів.