Вони тікали від війни, долали стрес, депресію, бюрократичні перепони та боролися з комплексом вцілілого. Але раптом знайшли кохання в Берліні. Три героїні діляться власним досвідом та своїми лав-сторі у великому місті. 

---

У Берлін я приїхала на третій день з початку повномасштабного вторгнення, тому тут я вже більше шести місяців.  Німеччина — перша країна, куди виїхала за кордон. Просто уявіть! Вісімнадцять років прожила у рідній Вінниці, і от, виїхала. Так, бувала в усіх містах України, але Німеччина — це ж інше.

Усе змінилося на нічному заході, який організовували в Берліні українці. Називався він «Vorojba». Відбувся в одному з клубів на Варшаверштрассе, за тематикою щось схоже на свято Івана Купала, з обрядовими дійствами. Все було дуже атмосферно. У закладі я помітила хлопця, у якого був такий дивний погляд - холодний, але манить настільки, що йти не хочеш. Того вечора я майже не пила, тож не спихну емоції на алкоголь. 

Потім вирішила до хлопця підійти. Адже коли мене до людини тягне — я знайомлюсь одразу. Було цікаво саме розпочати розмову. Бо зустрітися на заході, пов’язаному з містикою — це не просто так. І я переживала, як же краще заговорити… А вийшло, що почав він отим простим: «Привіт. Тобі тут подобається?». 

Із клубу ми вийшли о п’ятій ранку. Весь час були разом. Зустріли світанок і до восьмої гуляли районом, де тоді жила. Було так затишно. Особливо, коли думала про те, що він теж українець (війну застав закордоном). Здавалося, що опинилася зі своєю сім’єю, з рідною кровинкою. Це усвідомлення вже тоді мене до нього прив’язало. Бо самотність мене тут дуже змінила: коли сам на сам у чужому місті, країні, коли нікого немає поруч, окрім сестри, складно. У Берліні я стала більш відвертою, прямолінійною, вільною у власних діях.

Ми обмінялися контактами й почали бачитися майже щоденно. Склалося відчуття, ніби ми пара, що знає одне одного давно. З ним місто розкрилося для мене у зовсім інших кольорах. Я побачила, наскільки Берлін цікавий, різноманітний, архітектурно багатий. Бо ми постійно гуляли. Будівлі на центральних вуличках дуже автентичні, хоча водночас і поєднані з модернізмом — це захоплює. 

Знаєте, коли зустрічаєшся в Берліні з україномовною людиною, то розумієш, що ти вже вдома. 

---

Я мандрувала різними містами, і коли зупинилася в Берліні – орендувала кімнату у того, хто потім став моїм хлопцем.  Спілкуватися ми почали іще онлайн, із морального дискурсу з приводу війни, звичайно ж. 

Потім було чимало дискурсів. Я багато чому з ним навчилася. Наприклад, керуємося різними моделями стосунків. Але зараз я більше з ним погоджуюся. Він вважає, що хлопці та дівчата не спілкуються без флірту, що за їхнім фліртом завжди криється бажання статевих стосунків. От я раніше так не думала. Ніколи не обмежувала себе в спілкуванні з хлопцями. Та цього разу погоджуюся з ним, бо розумію, що йому це важливо. А ще ж на фоні війна… Тому все сприймаєш гостріше. І вперше в житті я дозволила собі думати і діяти, виходячи з того, що ці стосунки стабільні. Бо побачила, що його вчинки вмотивовані тим, щоб зустрічатися. І було багато задекларованих домовленостей. Не просто «я хочу, щоб було так», а логічно, просто, зрозуміло, як для дітей. Це офигезно. 

Та спочатку мене, а особливо, моїх родичів, бентежило, що я саме винаймаю в нього кімнату. І що він не платить за мене ніде. Рідні, певно, думали, що це свідчить про несерйозність його намірів. Але для мене це стало повчальною історією. Я вже вісім років вулична музикантка, але тільки зараз прийшла до того, що гроші регулюють відносини між людьми. 

Якось ми гуляли в районі Кройцберг, заходили в заклади і слухали стендапи про Україну. Тоді вперше скуштувала піцу з буряком, яку назвали на честь нашого борщу.

Разом із ним Берлін розкрився для мене як місто, яке приймає людей і турбується навіть про малозабезпечені верстви населення. Тому що ми часто це обговорювали. І я сама один раз отримала соціальну допомогу, і держава оплатила мою оренду за два місяці. Раніше не довіряла інституціям, авторитетам у цілому. Та багато розмов із хлопцем і власний досвід підтвердили, що коли довіряєш, можна жити легше. 

Зараз ми робимо спільний проект: він менеджерить, а я креативлю. Так ми поєднали почуття одне до одного й до України. Ми обоє граємо в шахи. Так розробили Kickstarter проект, який зараз запускаємо. У цих онлайн-шахах гравці можуть обрати одну з опцій, щоб отримати підказку під час ходу: дізнатися щось про українську історію, культуру чи про людину, з якою грають партію.

Я зрозуміла, що кохання — це не лише почуття, а банально, чи готовий ти з цією людиною розділити складну буденність. І звісно, кохання на все життя — це ідеал, але вірю, що його можна віднаходити кожного дня.

---

Познайомилися ми через Tinder. Напередодні мала кілька побачень. Після зустрічей із німцями і того, що під час них чула, до свого опису в профілі додала, що «я старомодна: вірю в кохання, моногамію і Санту». І от ми зійшлися, він написав і запропонував зустрітися. 

На першому побаченні спілкувалися десь п’ять годин, які пролетіли, наче п’ять секунд. Я не помітила, як минув час. І коли вже була одинадцята, він проводжав мене до S-бану і сказав, що не шукає нічого одноразового, сказав «I’m looking for a soulmate». На прощання я його чмокнула в щічку і поїхала додому. 

Якось він мені дуже сподобався, тому після зустрічі я й написала першою. Домовилися про другу і що в нас буде пікнік. І буквально за дві години до побачення — дзвінок. Хлопець сильно перепрошував, казав, що вже навіть підготував усе (ми домовилися про дораду на грилі і салат), і тут йому подзвонила колишня, якій стало погано. А в неї немає тут друзів, зате були якісь суїцидальні думки і все таке. І він просто не пробачив би собі, якби з нею щось сталося, коли сам — на побаченні. 

Я була відверто в шоці! І така: е-е, окєй, ну всьо, і з цим щось не зрослося ні фіга. І вирішила, що після такого точно не побачимося. Бо якась настільки тупа відмазка! Ну і я така: ну і фіг із тобою, що робить, видалила номер, буду щось далі шукати. Написала йому, що зараз не маю сил і наснаги бути з хлопцем, у якого трабли з колишньою, і який іще не повирішував із нею «свої» питання, і що мені цього не треба. 

На декілька днів він зник. А тоді запропонував іще раз влаштувати це побачення-пікнік. І я подумала, що, з одного боку, так, ситуація жесть. А з іншого, — він же міг сказати що завгодно: що захворіли діти, що проблеми на роботі, щоб лишитися, але був відвертим. І я вирішила, що все одно нічого не втрачаю. Але попередила його, що він починає побачення з мінус сто балів на своєму рахунку. 

Тож він усе приготував, і дораду теж 🙂 Ми поїхали в парк, багато говорили. Він дуже старався свої мінусові бали зменшити. А я тільки підсумовувала: ну, зараз мінус вісімдесят… А коли спробувала його дораду, то там одразу вже було мінус нуль. То була найсмачніша дорада в моєму житті. І ввечері він сказав, що не готовий попрощатися, тому запропонував іще побути разом. Відтоді ми вже і фактично живемо разом. А на день народження він подарував мені золоту підвіску в вигляді рибки, щоб я завжди пам’ятала ті доради, які ми їли на першому побаченні.

Мені здається, що це перші стосунки, коли відчуваю партнерство, а не якісь «гойдалки». Завдяки йому я вперше за десять років, мабуть, взяла в руки олівець і папір, і почала малювати. Пам’ятаю, що перше, що намалювала, — його портрет. Він дуже в мене вірить. Завжди повторює, що талановита, що все зможу, що маю й сама в себе вірити.

Із ним і Берлін став для мене теплішим, привітнішим. Він сам не німець, а турок, який живе у Берліні все життя. То, мабуть, через це мені стало легше розуміти, як живе місто. Він відкрив для мене Фрідріхсхайн. Я зрозуміла, що Берлін — це не тільки Мітте, не тільки Темпельхоф, де сама живу, що Берлін буває абсолютно різним: привітним, легким, веселим, смачним, а може «гудіти» всю ніч. І це прекрасно. Він яскравий. Тут є барахолки, на які, до речі, завжди ходимо з хлопцем разом. Це якась наша невеличка традиція. 

Мені приємно розділяти з ним моменти, місця, які знаходжу в Берліні. Мабуть, місто стало для мене теплішим, коли зрозуміла, що насправді не загубилася тут, що мене тут чекають, що нарешті перестала бути випадково закинутою сюди. Я перестала бути тут чужою, тому що знайшовся хтось, хто каже, що в мене тут є дім, що мене тут чекають, що мене тут завжди обіймуть, підтримають в усьому. Мабуть, найважливіше, що він мені дав – це усвідомлення, що це місто, ці люди насправді не проти мене, а за те, щоб я прижилася, хоч це і непросто.