У найскладніші для України часи всі ми намагаємося наблизити перемогу хто як може, кожен на своєму місці. У Берліні теж є багато можливостей волонтерити на користь України. Ми зібрали 3 історії українок, які перебуваючи під час війни в Берліні, активно волонтерять. 

Звісно, все почалося з війною. Ми приїхали сюди десь четвертого березня. Перші три місяці в мене взагалі був жорсткий депресняк. Сиділа в новинах, читала, плакала. А тоді чоловік, друзі, дитина почали казати, що треба щось робити. І я пішла в інстаграм, у різні волонтерські групи. Виявилося, що я підписана на Джеррі Хейл і Alyona-Alyona, в яких якраз був у Берліні виступ. Організатори мого фонду вмовили дівчат прийти в наш центр, подивитися, чим займаються волонтери. І співачки відмітили нашу сторінку в соцмережах. Я вже називаю її “нашою”, бо для мене вже фонд – як дім. Я написала в цю організацію і прийшла. Так почався мій волонтерський шлях. Роботи було багато з першого дня. 

Чим допомагаємо найбільше? — тактичною медициною. Бо тепловізорів багато. А от про тактичну медицину я й сама раніше не чула.

Тобто ми збираємо аптечку кожному солдату за стандартами НАТО. В аптечці обов'язково є матеріали для перев'язки, знеболювальні, препарати проти опіків, турнікети, бандаж ізраїльський і «Целокс», що зупиняє кров. Також ми висилаємо рюкзаки для наших парамедиків. 

Там робота більш копітка, ніж із аптечками. До неї  долучають лікарів і тих, хто в організації працює давно, оскільки людина має розуміти, що й де конкретно має лежати. Бо якщо відкриєте той рюкзак, побачите різні відділення: для хірургії, для протиопікових препаратів, для перев’язок. І ми нещодавно порахували, що в середньому аптечка коштує приблизно сто двадцять п’ять євро, а рюкзак — навіть не скажу. Там один рюкзак десь євро сто п’ятдесят коштує. Все дорого. Сам рюкзак, він же спершу порожній, до нього навіть кишеньки треба докуповувати.

Я була вражена, коли хлопцям на передовій вдалося зняти відео, як працює наша аптечка. Був поранений солдат. Також було кілька хлопців, які надавали допомогу, і був один, хто допомагав нести солдата і водночас фільмував. Його рука тряслася, кадри часом були змиті, але він знімав, як використовують нашу аптечку. Звісно, коли працюєш і знаєш, що твоя робота корисна – це важливо. Так, коли переказують вдячність від солдатів і їхні слова, що наші аптечки не раз рятували життя – то одне. А коли бачиш, як на ділі працює – це страшні, але водночас і вражаючі кадри. Дивитися було важко, але я розуміла, що треба: бо коли бачиш, — переконуєшся в результативності своїх зусиль. Відбулася тотальна перезарядка після вигорання: добре, працюємо далі.  

Для мене справжнім відкриттям став німець, який із нами волонтерив, Домінік. Я постійно приходжу в фонд із сином, бо мені нема з ким його залишити. Одного дня він там нудився. Звісно, грав на планшеті, але ж довго не можна… Того дня я закінчила роботу раніше, бо нам далеко добиратися. І потім одна дівчина надіслала мені фото з підписом: «Глянь, що Домінік зробив Ромі». А він зробив йому щит, меч із українською символікою, маленькими прапорцями. 

Розкажу про свій фонд: є організація PLAST, яка робить кемпінги, табори, загалом виховує любов до України. Деякі з дівчат допомагають там іще з чотирнадцятого року, коли почалось АТО. Дехто з них переїхав до Німеччини раніше і вже два-сім років тут працює. І весь цей час вони не припиняли підтримувати хлопців на Донбасі. А тепер вони організували фонд Plast Berlin helps, у якому я волонтерю.

Я одна зі співзасновниць Vitsche в Берліні. Моя історія волонтерства саме в Vitsche почалася ще до повномасштабної війни: сама я нічого не організовувала, але ходила на демонстрації. А потім людей у нас побільшало, стало близько сімдесяти, і ми самі почали організовувати демонстрації. Перша з яких тридцятого січня. Це був великий виклик, бо ніхто з нас раніше цим не займався. Треба було знайти техніку, зареєструвати свою організацію, розібратися, що маємо право робити, а що – ні.

Я шукала бронежилети й шляхи, як евакуювати людей. Іще була відповідальна за контакти з різними організаціями і за «відкритий мікрофон» (це коли ми надавали слово людям, які приїхали з України чи іншим активістам). Перші кілька місяців ми працювали до ночі сім днів на тиждень.

Спершу штаб був у Space Medusa, тоді перемістилися в Pilecki-Institut. Туди вже люди приносили гуманітарку, яку ми сортували, розбирали і відправляли на фронт. У нас було багато водіїв, які добровільно відвозили речі в Україну. Ми мали швидко навчитися робити те, чого ніколи не вміли. Також одним із наших завдань було допомогти вимушеним переселенцям, які тільки приїхали. Бо спочатку незрозумілим було все. Тому вважаю великим досягненням наші буклети з покроковою інформацією: що треба робити по прибуттю в Берлін. 

Була в мене весела історія. Прийшла якось у Pilecki-Institut і бачу, що біля будівлі багато поліції, автобусів. Подумала, щось уже сталося. Хтось, може, бомбу якусь заніс чи ще щось. Усіх вигнали з приміщення. А потім виявилося, що весь поліцейський відділок зібрав речі, щоб завезти нам гуманітарку. Було приємно, що настільки різні люди підтримують Україну. У нас завжди стояла черга з людей, які хотіли щось задонатити. Зараз, на жаль, уже не так, але тоді то був крейзі час.

Сьогодні я в культурному департаменті Vitsche. На початку його не було, бо мали справді більш нагальні речі. Але культура – важлива складова, це передова інформаційного фронту. Бо ми всі бачимо, що частина геноциду росії проти України – це ще й культуроцид. Вони намагаються знищити нашу культуру, довести, що українців не існує, як нації. А це не так. І це треба доносити європейцям саме через культуру. Тепер наш департамент організовує івенти, концерти. 

Я приїхала до Берліну незадовго до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вирішила трохи відпочити від роботи. Тоді ж почали з’являтися новини про стягування російських військ до українського кордону. Так сталося, що тоді я випадково познайомилася з організацією Vitsche, яка складалася на той час з шістьох людей. Вони робили перші демонстрації біля Бранденбурських воріт на підтримку України. Коли почалася повномасштабна війна в Україні, ми організувалися максимально швидко. Найважливішими цілями були стратегічна допомога українським біженцям у Берліні та передача гуманітарної допомоги ЗСУ й цивільним в Україні. Перші три місяці ми займалися виключно цим і, звісно, політичним лобіюванням.  

Спочатку я взяла на себе роль голови SMM департаменту Vitsche, де ми працювали 24/7, щоби підтримувати людей інформаційно. Перші три дні і три ночі я просто відповідала на повідомлення в інстаграмі. Їх було стільки, що здавалося, зʼїду з глузду. Українці просили допомогти з житлом, із лікарнями, юридично. Місцеві питали, куди нести гуманітарку, куди відправляти гроші. 

Щодня ми комунікувати там приблизно з двома сотнями людей. Плюс інформували про логістику гуманітарної допомоги і допомоги на кордоні, казали, яку саме гуманітарку збираємо, а ця інформація постійно змінювалась. 

Далі почалися новини про двадцять четвертий параграф. Ніхто нічого не розумів. Паралельно ми мали інформувати людей про загрози, які могли очікувати їх на кордонах. Було дуже-дуже багато роботи: вдень постили інформацію, яку докупи збирали всю ніч. 

Щодня я приходила додому десь о третій ночі, падала на ліжко в одязі, а о сьомій прокидалася, щоби підготуватися до ранкової зустрічі, зробити звіт і доїхати на десяту до офісу. Вихідних не було ні в кого, це навіть не обговорювалося. Так у мене з’явилась алергія, збився ритм сну, пішов гормональний збій, боліло все тіло і голова, сів голос, я постійно або плакала, або зовсім нічого не відчувала.

У той час ми не розуміли, що грати доведеться вдовгу, але ресурсів на відпочинок ні в кого не було. Десь за три місяці вдалось засетапити культурний департамент. 

І тут понеслася робота з івентами. Направду, перший культурний івент стався без існування культурного департаменту, я координувала його в «Акуд Студіо» двадцять четвертого березня. Місяць війни. І перший раз, коли мої колеги мали змогу прийти кудись послухати музику і випити. Перший вихідний вечір за місяць. То був дуже символічний вечір, який дав мені зрозуміти, наскільки важливо давати людям зелене світло на відпочинок під час війни. 

Після створення культурного відділу колеги делегували мені роль координаторки візуального департаменту, чим я займаюся й досі. З цим мені працювати значно легше, ніж з SMM. 

Але є багато викликів. Наприклад, на початку, а подекуди й досі, німці не розуміли, що українські та російські митці не можуть бути на одних і тих самих івентах і виставках разом. Через те, що в Німеччині не були знайомі з поняттям «українська культура», доводилося на пальцях показувати, що нас ніяк не стосуються, грубо кажучи, «водка і матрьошка». Зараз люди вже мають більше уявлення про нашу культуру, але ми все ще працюємо в режимі «донесення і відстоювання».

Щодо матеріальної сторони, грошей під час волонтерства в мене вже не було взагалі. Через брак часу я жодного разу не була в центрі соціальної допомоги. П’ять місяців жила у різних класних людей, які іноді годували мене і не брали грошей за кімнати. Інколи я могла не їсти по декілька днів. Часу ледве вистачало на те, щоб поспати, вже не кажучи про підробіток. 

Проте кошти мене мало турбували. Я добровільно йшла на те, щоб волонтерити 24/7, і вся наша команда робила так само. Тому всередині ком’юніті ми відчували величезну підтримку й сімейність. Під час отого єдиного вихідного — пам’ятаєте? — мене так «ковбасило» від думок, що якби не фізичний стан, коли не спроможна з ліжка встати, я би знову йшла в офіс. Щоб не проґавити жодної хвилини, коли могла б допомогти Україні.   

Не знаю скільки ми зробили івентів, поки працювали вже з культурним департаментом, але точно близько двохсот. Мій рекорд був — п’ять івентів за тиждень. Це був ще той марафон. Але коли підраховуєш, скільки зібрали з івенту коштів на ЗСУ, а потім на них купуєш необхідну гуманітарку, то вся втома просто кудись зникає. І знову з’являється бажання фігачити ще більше. Особливо, коли бачиш, що люди починають розуміти, що таке українська культура, і коли знаходиш роботу нашим митцям. Це все дуже заряджає.  

Нещодавно ми робили колаборацію з львівським театральним фестивалем «Кіт Гаватовича». Таким чином напрацювання з українцями привезли до Берліна, а також підтримали фінансово Львівський Муніципальний Мистецький Центр. Зібрані кошти з перформативної майстерні, яку робили у Львові, пішли на відбудову бібліотеки дев’ятнадцятого століття в Чернігівській області. Скажу, що такі події та українці, з якими працюємо, якраз і не дають вішати носа.