Часто мова — чимала перепона на шляху до роботи мрії. А у Німеччині — до хоч якоїсь роботи. Троє українців, що опинились в Берліні через війну, діляться власним досвідом, як їм вдалося працевлаштуватися тут.
Спочатку, звісно, ніякої роботи в планах не було. Усі думки займала війна та бюрократія. Але згодом я згадала про тутешнього знайомого-бармена, який швидко пообіцяв стовідсоткове працевлаштування в готелі. Дві співбесіди за його рекомендацією — дві відмови. Тоді я вирішила діяти за правилами: сайт із вакансіями, резюме, супровідний лист. Робота в готелі продовжувала цікавити, оскільки для мене важлива комунікація, та й рівень оплати праці в готелях непоганий. Це все, що я розуміла про готельне працевлаштування на той момент. За освітою я журналіст, весь мій попередній досвід в Україні — це телебачення, інтернет-видання й тексти на замовлення для компаній. Англійська при цьому — на нулі.
Але в Берліні мені пощастило з житлом — мені запропонував жити у себе айтішник-каучсьорфер, у якого в апартаментах весь час зупинялися різні люди з усього світу. Тож, природним шляхом мій рівень розмовної англійської за кілька місяців життя в такій інтернаціональній обстановці виріс, певно, до B2.
У Берліні я почала їздити на велосипеді — вивчати місто таким чином найзручніше. Між поїздками по держустановах з папірцями я уважно роздивлялася різні райони, намагалася знайти щось, що западе в душу. І от однієї такої поїздки побачила бутік-готель, який одразу сподобався мені дизайном та вайбом. Знайшла їхню пошту і відправила резюме (яке мені допомогла скласти німецькою подруга з Нюрнбергу). Хоча я розіслала резюме в дуже багато різних місць, саме з цього готелю відповіли першими. Сказали, що мають вакансії. "Я у вас, як удома, настільки тут затишно", — сказала я на співбесіді, і залишилася тут працювати. Мої функції тут досить різноманітні — від бару до рецепції, довелося багато чому вчитися на ходу. Але головне, що я отримала шанс зайнятися тим, що дає мені і новий досвід, і заробіток. До того ж, в готелі я зустрілася з турботою і дуже теплим ставленням: директорка в перший тиждень подарувала мені іграшку й коробочку з запискою, де говорилося: "Тепер ти не будеш самотньою. А раптом що — кажи, вип'ємо кави. Знай, що ти сильна жінка. Бувай здоров". Так і написала українською: "бувай здоров!".
Пройшло півтора місяці, як ми опинилися в Німеччині. Мені всі з Ужгорода дзвонять: “Ти шо, здуріла, куди побігла. У нас усе нормально, все спокійно, все місто працює. Купа біженців, купа роботи, салони повні”. Ну, в нас люди звикли бути завжди в порядку. Війна війною, а сиве коріння росте. Я кажу: “Та я поки тут, проробила таку дорогу”. А мені мої кажуть: “Боже, та ти в Німеччині будеш таким класним перукарем!”. Я думаю, добре, але яким би майстром я не була, як люди будуть про мене знати?
І от моя подруга Ольга, з якою ми приїхали, живе в німецькій сім’ї, де господарка Інна — російськомовна. У Ольги нарощене волосся, а Інна ходить тут у салон. То вони вирішили мене пристроїти.
Прийшла я в салон, власниця зі мною поговорила, але досить зверхньо. І каже: вільного крісла для вас немає, але раз на місяць можете приходити нарощувати на дві-три годинки. Бо щоб ви офіційно працювали, мені треба взяти вас на роботу і сплачувати податки. Було б місце, я б взяла вас на тисячу двісті євро. Я подякувала і розвернулася. Коли в Ужгороді отримувала значно більше, то зрозуміла, що це взагалі не варіант.
Перед тим, як вийти з салону, відправила власниці свій Instagram. То вона мені передзвонила: “Ой, у вас шикарні роботи, шкода вас відпускати. Моя подруга має великий салон у центрі на Кудамі, може ви її зацікавите”. Вона при мені передзвонила. І коли я вже побачилася з Танею (власницею), було зовсім інше ставлення. Вона сказала, що бачила мій профіль, що в мене багато якісних чистих робіт, багато блонду. Але в неї — оренда. А в мене ж взагалі клієнтів немає. Питаю її, кого я буду записувати. На що вона відповіла, що ми щось придумаємо. Домовилися, що власниця буде записувати до мене своїх подруг і знайомих та покидає інформацію по різних групах. Через два тижні я вже мала перших клієнтів.
Запросили місцевого фінансиста, який сказав, що двадцять четвертий параграф — це класно, але мене не можуть влаштувати офіційно. Бо я хоч і перукар із двадцятирічним стажем і викладала в приватних школах, і на руках більше ніж сто сертифікатів підвищеної кваліфікації, проте в мене немає їхнього диплома і я мушу тут захистити "майстра". Бо тільки захистивши його маю доступ до фарбування. Усі перукарі в салоні почали махати головою: що це нереально, люди здобувають тут "майстра" по кілька років.
У салоні мені допомогли з документами, з установою. Я звернулася в Handwerkskammer, місце, де підтверджують диплом. Одна жіночка провозилася зі мною чотири місяці, поки я збирала всі папери. Вона все перекладала мені на німецьку й навпаки. Школа, університет, технікум, ліцей, підвищення кваліфікації за останні роки. Вона все це переклала на німецьку. А тоді написала, що не можуть дати "майстра", бо я не закінчила державної установи. А я ж її закінчила, то вона документ пропустила. Тобто, якби не державний заклад, працювати не змогла б. Тоді вона мені каже: “Ну, значить, у вас усе добре, тепер маєте скласти сім іспитів”. І всі — німецькою. А я їй пишу: я вас дуже прошу, дозвольте прийти з перекладачем, я не складу ці іспити німецькою, а трьох-чотирьох років на її вивчення в мене немає. А вона: не поспішайте, не панікуйте, ми щось придумаємо. Відправимо вас на курси, де вас підготують. Кажу, не треба мене готувати, в мене практики двадцять років.
Тим часом усі дні в мене вже розписані українськомовними клієнтами. Я стала на ноги, дала свою рекламу, створила сторінку в Instagram. Кажу: давайте шось придумаєм, бо в мене вже повно клієнтів, мені треба лише документ.
Слухайте, я не знаю, яким чином, але за тиждень ця жінка вислала мені листа: "Ми вас вітаємо! Ми надали вам статус "майстра". Куди вам вислати офіційний документ?". А в листі я вже вичитала: вони зробили дослідження, що в Україні я складала ті ж іспити, що необхідні тут. Усі іспити склала на відмінно. І після того в мене було понад сто сертифікатів, і викладала в приватній Школі перукарської справи "Колібрі". То на основі цього мені надали статус. Тепер я тут підприємець. Інколи взагалі забуваю, що в Німеччині: колеги-українки, клієнти-українки. І тут я їду на день в Україну, повертаюсь у Берлін, у мене дні забиті клієнтами, а місця, щоб їх приймати — немає. Бо “майстра” я ще чекала. То я згадала, як в одній групі жіночка дала об’яву, що шукають перукаря. Я пролистала більше тисячі повідомлень. Написала. І виявилося, є місце для мене. Так і почала працювати.
Я знятий із воєнного обліку, тому сімнадцятого квітня виїхав офіційно. В Україні був програмістом. І тут подавався за професією. У Берліні знайшов роботу з першого разу. Був невпевнений у своїй англійській, але, як виявилося, дарма.
Німецьке айті відрізняється від українського. Вони часто хочуть бачити сто відсотків відповідності кандидата стосовно вакансії. А коли підходиш на вісімдесят відсотків, а інші двадцять готовий вивчити в процесі випробовувального терміну, то можеш не підійти. З цим я зіштовхнувся в компанії іншого німецького міста, куди також подавався. Там керівництво було більш консервативним.
Так само в Німеччині значно більше етапів інтерв’ю, ніж в Україні. Когось це може збентежити, тому що коли тебе затвердили на кількох етапах співбесід, це не означає, що тебе візьмуть у результаті. Оскільки український ринок більш локальний. Тут кандидати можуть бути з усього світу, особливо, коли компанія міжнародна.
