Любов до української кухні в Берліні росте в геометричній прогресії. І це не дивно, чого тільки вартий наш борщ — об’єкт культурної спадщини ЮНЕСКО! 

Наводимо пряму мову співзасновника проєкту Monday Kitchen Інтер Владіка – про його шлях популяризації української кухні в Берліні, ліпку вареників із гостями і роботу, яка завжди в кайф.

Я приїхав в Гамбург за три дні до війни попрацювати — я тату-майстер. В перервах зідзвонювався з рідними в Маріуполі, я сам звідти, і пояснював, що треба збиратися якнайшвидше і всім виїжджати. Все сталося не так швидко, з сім’єю не було звязку 1,5 місяці і весь цей час я думав як не зійти з розуму…

Тоді ж мені подзвонив друг з Берліну і запропонував допомагати в штабі з гуманітаркою, адже не вистачало вільних рук. Звичайно, я одразу погодився. Коли вже не було куди дівати гуманітарку і її було так багато — почав працювати з амуніцією, був квест її шукати — шоломи, плитоноски тощо. Перші два місяці я активно займався виключно гуманітаркою і запитами на придбання амуніціїї та аптечок. Потім мої рідні вийшли на зв’язок і частина з них виїхали з Маріуполя. Це був довгий шлях, на жаль, через Росію, адже неможливо було напряму виїхати в Україну. 

Мій друг Мітя Чуріков, який давно живе в Берліні, давно хотів зробити щось з кухнею, тож першочергово це була його ідея. Я прийшов до нього в гості і ми думали, що ж робити далі. У мене був невеликий досвід роботи на кухні в київських закладах. Я вмію готувати і можу це робити для великої кількості людей, чому б ні?

Я відчував, що закриваюсь все більше від світу, а мені хотілось би дізнатися, які люди тут ще є. Потрібен привід зустрітися — і ось він. Тож ми зробили першу кухню чисто для друзів, зібралось людей 15-20, ми їх нагодували варениками. Далі ми почали робити такі зустрічі частіше — кожний понеділок. Типу “понеділок — день важкий”, а ми робили так, що вже на початку робочого тижня можна гарно провести час: почілити, поїсти смачних вареників та випити пива.

Для нашої першої кухні нам дали приміщення через службу, яка займається соціалізацією сирійських біженців. Але це було закрите комьюніті, з яким не вдалося обмінятися досвідом та взагалі якось контактувати.

Ми не комерційний проєкт. Ми використовуємо кухню та тусовку, як інструмент, який може допомагати Україні. Бо коли є така можливість, то не використовувати її — дивно. Якщо нам запропонують зробити Monday Kitchen комерційним проєктом, я скоріш за все скажу “ні”, бо це вже буде не про тусовку і той вайб, який нам подобається. Ми це робимо не заради грошей. Я не займаюсь тим, що мені не подобається. Але поки кухня — це прикольно.

Ми працюємо на донатній основі і наразі всіх це влаштовує. Тому поки що ми не плануємо розширятися і відкривати свій заклад, наприклад. Це може все зіпсувати — перехід проєкта на комерційні рейки. Зараз ми можемо прийти в якийсь сквот і домовитись, що з них пиво, з нас — вареники, і ми разом влаштовуємо тусовку. І це класно.

Ми завжди ліпимо вареники на місці, бо ж їжа — це теж перфоманс. Коли ти спостерігаєш за самим процесом, це робить страву ще смачнішою. Іноді робимо вареничні воркшопи, ліпимо вареники під техно. Один раз на івенті ми почали ліпити вареники прямо з гостями, зліпили — поїли. Всім добре. Ідея була в тому, щоб об’єднатися, познайомитися і отримати задоволення від процесу.

Один із наймаштабніших івентів, де ми готували, був івент Ukrainian Sound Garden, організований Vitsche. Тоді моя зміна тривала 18 годин. Вся команда трималася разом, ніхто не пішов додому раніше, хоча й міг. Разом прийшли — разом і пішли. 

Нещодавно публікував пост про те, що плануємо зробити багато вареників для івенту, кому цікаво — приходьте допомагати. І отак зі мною зв’язався мій друг-татуювальник і сказав “хочу ліпити вареники”. Ми дали йому тісто і начинку і зараз він ліпить нам вареники вдома. Усі задоволені :).

Думаю, Monday Kitchen — це найстильніший гастрономічний проєкт, що я бачив у Берліні. Це не бізнес, не ресторан, немає суб’єктності, ми не прив’язані ні до чого. У цьому наша фішка.

Фото: Олена Краснокутська