Оля Бойко — відома в світі танцівниця в стилі heels. Відео її сексуальних хореографій розлітаються в інтернеті. Ми зустрілися в Берліні, щоби поспілкуватися про її нове життя під час війни.

• У Берліні ти дала кілька майстеркласів. Багато було наших?

Думаю, на моїх класах зараз більша частина дівчат – українки. Зрозуміло, є й місцеві. Багато прилітають із інших країн. Війна все настільки перевернула… Раніше я не давала класи в рамках туру Європою. Так, я збирала людей зі всього світу, але класи були іншого формату. З початку війни це мої перші класи по Європі з належною організацією. Всі, хто приходять, діляться потім враженнями. І практично всі кажуть: «Оля, я була в тебе на майстеркласі в Маріуполі, а я була в тебе на майстеркласі в Кривому Розі, я була на твоєму останньому майстеркласі в Києві». Тобто всі переїхали. Напевно, дівчата відвідують майстеркласи не лише задля танців, а й заради відчуття чогось рідного. Тому що для них це також асоціація з домівкою. 

• Що відчуваєш, коли чуєш: «Я була в тебе в Маріуполі, в Києві»?

Плачу. Навіть зараз сльози накочуються. Особливо коли кажуть: «Я з Маріуполя». Певно, тому що всі ми знаємо: міста більше немає. А це навіть звучить страшно. Завжди стає сумно – і ми обіймаємося. Після класу, коли емоції «розгойдані», розплакатися дуже просто. 

• Як саме «розгойдуєш емоції»?

Це взагалі принцип моїх майстеркласів. Вони не для того, аби прийти і потанцювати, а щоб «виговоритися» за допомогою тіла. Ми випускаємо емоції, які не визнавали.

Давайте прямо: мої хореографії – це про сексуальність. У багатьох через стрес вона зникла. Сексуальність – взагалі останнє, про що думаєш у такій ситуації. Тому ми ці почуття пробуджуємо. 

У нас завжди така класна атмосфера: ми налаштовуємо світло, вдягаємо все найкрасивіше. А в багатьох танці зараз ще й про внутрішню агресію, яку треба вивільнити. Хтось виговорюється у психолога, хтось приходить на танці й «виговорюється» завдяки тілу. Я налаштовую дівчат на те, що в залі це доречно. Краще зробити це тут і зараз, ніж потім «зливати» все на людей. Те ж саме й про сексуальність: «розгойдайте» її тут. Де ви ще це зробите? 

• Як прийшла до того, що будеш «витанцьовувати» емоції? 

Я танцюю майже все життя, і танці були для мене як професійний спорт. Тому що треба танцювати технічно, синхронно, якщо працюєш у колективі. Плюс я ходила на класику, а пуанти – це строгість. Я любила танці, але постійно від них страждала. Тому що коли хочеш бути фахівцем, то майстерності завжди недостатньо. У якийсь момент я навіть кинула танці. Подумала, що це не моє. А потім у мене сталася сильна криза: я залишилася без грошей, без стосунків, без усього. Мені треба було якось із цього вибиратись – і я повернулася до танців. Інтуїтивно і тому, що це все ж те, чим уміла заробляти. Я почала брати індивідуальні заняття, відкрила групи. І через те, що період був кризовий, танці стали способом відвертати увагу. Помітила, що танцювати стала більш емоційно, тому й подача моя змінилася. Танець став моєю динамічною медитацією. Він – як мова жестів, лише з більшою амплітудою. 

• Емоцію можна проживати й показувати по-різному. Твої танці теж про це. Попри війну вони все ж сексуального характеру. Але про що твої постановки зараз? 

Перший місяць з початку повномасштабної війни я взагалі не могла танцювати. Напевно, як і більшість українок, не відчувала в собі цю сексуальність. Я приходила в зал і плакала, тому що не могла нічого з себе витягнути. Навіть намагалась ліричний heels поставити – марно. А оскільки танцюю постійно, то місяць перерви для мене дорівнював тому, наче не танцювала ніколи. Потім я спілкувалася з іншими хореографами, і майже всі казали, що в них був схожий стан.

Тіло стискалося від страху, і нічого не вдавалося з ним зробити. І яка тут сексуальність, коли таке відбувається довкола: тоді якраз новини про Бучу були, про Ірпінь. Останнє, що тоді хотілося, – це танцювати. Але я розуміла, що треба в собі це «розгойдувати», життя продовжується, а «сидіти» в новинах – самознищення. Тому я приходила в зал і танцювала через силу, і танці знову мені допомогли. 

Все ж перша моя постановка з початку повномасштабної війни була ліричною: я танцювала на жовтому фоні в синьому костюмі. Це не був суперсексуальний танець, але це було повернення до себе.

• Усі ці місяці ти буквально «на валізах», їздиш по країнах з класами. Як тобі цей стан?

Це жахливо. Найбільше мене вимотують не майстеркласи, не заняття, не зйомки. Мене вимотує: скласти валізу, розкласти валізу, довга дорога, немає відчуття дому, немає відчуття стабільності. А мені дуже важливий затишок, мені необхідно його створювати. От я щойно проходила повз магазини зі свічечками, світильничками – так хочеться все це купити. Єдине, що зупиняє, – питання: як я їх із собою возитиму, куди поставлю, навіщо вони мені зараз. І те, що ти не можеш ніде облаштуватися – так бісить. Це мене дуже-дуже вимотує. 

Будь-який переїзд – це вже стрес, а наш був ще й вимушеним. Я ж була за ці місяці кілька разів у Києві. Помітила, що бути не вдома і читати всі ці новини – це для мене більший стрес. Бо до всього ще й накриває почуття провини. Усе одно розумієш, що вдома родина, друзі. Але чому я за кордоном? Я не хочу заробляти в Україні й витрачати в Європі, не хочу вивозити гроші з країни. Хочу заробляти в Європі й привозити гроші в Україну.

• Пригадую, в перші дні з 24-го лютого тебе зовсім не було в інстаграмі.

Я була в страшній депресії. Мені не те, що в інстаграм виходити не хотілося, я не розуміла, що робити зі своїм життям. Воно повністю зупинилося. Все, чим я переймалася тоді – собою та рідними. Так, хтось одразу свої емоції «виливає» в соцмережі, я – ні. Тоді на мене полилося те, до чого зовсім не була готовою – хейт. Я й припустити не могла, що люди на таке здатні, що можуть настільки масово бажати смерті. Двадцять тисяч людей з росії тоді від мене одразу відписалося. Думаєш, вони просто відписалися? Ні, кожен із них перед тим написав, яка я нікчема. 

• Ти багато донатиш. Куди? І чому про це не розказуєш?

От десятого жовтня на дрони для ЗСУ донатила. Але там кожен українець, думаю, донатив з думкою: «Я повинен». На емоціях віддаєш гроші, аби це лише швидше закінчилося. Але так вчиняю рідко. Зазвичай, мої донати не на зброю, а на людей і на допомогу. Я розумію, що гроші на зброю – важливо, та мені комфортніше надсилати їх людям, які потребують підтримки: на їжу, на одяг. Чи ось мій тато перший місяць у теробороні був, то їм лише бензин оплачували. І я відправляла татові кошти для тероборони й ЗСУ, на які він бензин і їжу купував. Я доначу знайомим і перевіреним фондам, щомісячно виділяю суму на «Повернись живим». Але думаю, сьогодні всі усвідомлюють необхідність донатів. 

Фото: Олена Краснокутська