Сергія Жадана багато публікують закордоном, зокрема, в Німеччині. Він прекрасно володіє німецькою й проживав у Берліні. Цьогоріч письменника, музиканта й громадського діяча номінували на Нобелівську премію з літератури. Також він отримав премію Миру та став лауреатом премії Анни Арендт за політичне мислення. У Берліні Сергій провів лекцію та автограф-сесію, після чого поділився з нами враженнями від цього візиту.

• Ви щойно повернулися з Німеччини, та й багато років там прожили. Чим вас привабив німецькомовний світ?

У моєму дипломі написано, що я викладач німецької мови та літератури. Я ніколи, на жаль, не працював за спеціальністю, хоча страшенно люблю німецьку мову, культуру. Я в Німеччині був тисячі разів, тому вона вже – частина моєї біографії.

Німецька культура здатна ставити серйозні питання й шукати на них відповіді, вона продукує сенси, які потім стають важливими для всього світу. 

Зрозуміло, що в нас є цей величезний водорозподіл Третього Рейху, себто, нацистського періоду. І це накладає величезний відбиток на наше ставлення до Німеччини. Але так чи інакше, показово, як німці змогли справитися з травматичними впливами у своїй історії. 

• Ви написали якось «Берлін закохує в себе з першого погляду». Чим?

Своєю відкритістю, налаштованістю до чогось нового. Я вперше приїхав у Берлін 20 років тому, це був 2002 рік. Так, це вже не був Берлін 90-х. Але думаю, що й сьогодні Берлін – це не зовсім Німеччина, це особливе місто. Воно неймовірне, дуже енергетичне. Це видно в людях. Послухайте, зі свого, можливо, сумнівного, досвіду, скажу: ми можемо скільки завгодно захоплюватися містами, країнами, туристичними маршрутами, архітектурою, історичними пам’ятками, ландшафтами, але найбільше нас закохують саме люди. Їх і згадуємо потім.

• Були історії, з цим пов’язані?

Безперечно були, просто більшість із них я вам не можу розказати (сміється). Я жив у квартирі в Берліні, де до мене жив Джим Джармуш. Цілий рік. Джармуш, якого я страшенно люблю. Конекту з ним не було, але коли живеш у квартирі, де мешкав чувак, який зняв твої улюблені фільми – це неймовірне відчуття. Розкажу вам історію, яку чув з третіх уст. Коли ми з «Собаками» вперше приїхали в Берлін, то грали кілька концертів у Kaffe Burger. У цьому нам допоміг наш друг і музикант Юра Гуржи. Kaffe Burger – це маленьке кафе в Східному Берліні. Коли Мадонна привезла свій фільм на кінофестиваль Берлінале, то шукала місце, де зробити вечірку після показу стрічки. Їй хтось підказав Kaffe Burger. А це дуже скромне кафе, дуже, але страшенно атмосферне, кафе з історією. І от вона туди приїжджає, і Юра каже мені: «Мені телефонує кухар з Kaffe Burger і каже «по-моєму, я допився, в мене біла гарячка: я дивлюся в зал, там ходить Мадонна». А це було правдою, Мадонна там зробила паті. Все неймовірне можливо в Берліні. Для мене це місто – столиця Європи. Дуже важливе місто.

• Чим саме воно важливе?

Тим, що місто відкрите для різних точок зору, для дискусій, для різних світоглядів. Я розумію, що слово «толерантність» у нас трактують по-різному: дехто його ідеалізує, дехто його кенселить. Але мені здається, що в цьому слові багато чого ховається. Там, де ми готові говорити з людьми, які не зовсім з нами погоджуються – це важливий момент нашого порозуміння, це і є для мене толерантність.

• Чи є в Берліні теми-табу?

Берлін і «табу» – речі несумісні.

• Який район подобається вам найбільше?

Мені імпонує Східний Берлін, райони, які йдуть на північ від Александрплац. Зараз вони теж стали більш буржуазними, більш спокійними, але двадцять років тому вони виглядали доволі по-панковому. Ти потрапляв на територію свободи. Було відчуття того, що тобі ніхто не вказує, як маєш виглядати, в чому маєш бути одягнений і що маєш говорити. Мені здається, що це дуже важливо. Зараз Берлін більш респектабельний, але це нормально. У мене ж до нього багато особистих сантиментів. 

• Де любите відпочивати в місті?

Я не люблю відпочивати, люблю працювати. Але я дуже люблю берлінські Flohmarkt. Я колекціоную вініл і слухаю музику на вінілі. Завжди, коли я в Берліні, намагаюся потрапити на Flohmarkt і щось там для себе вибрати. Останній раз у мене була зустріч із депутатами в Бундестазі, то був понеділок, себто Flohmarkt не працювала. Я трішки запізнювався, бо забіг у Dussmann, де є прекрасний відділ з вінілом. І там є зараз українські книжки, зокрема, мої. 

Взагалі люблю Friedrichstraße, весь цей район, сам вокзал і ресторани біля нього, пивні на набережній. Саме в цьому районі відбувався великий переділ історії. Саме там Берлін ділився на Східний і Західний.

Bahnhof Berlin Friedrichstraße назвали «Вокзалом сліз»: багато людей виїжджало на захід, люди прощалися, плакали. Насправді це трагічна історія, та разом із тим вона і про те, як німці змогли цю історію подолати. Тому зараз це єдиний Берлін. І думаю, це те, що мало б нам, українцям, показати, що, так, історія буває драматичною і дуже неприхильною для тебе. Але якщо ти переконаний у тому, що робиш, у своїх цінностях, то здатен її ламати. 

• Ви в Берліні були як до, так і після початку повномасштабного вторгнення. Чи відрізняється сприйняття міста?

Звичайно. Зараз, що б не робив, а є відчуття того, що все це роблю під час війни. Контекст війни є головним і казати щось інше не виходить. Для мене ця війна не почалася 24 лютого. Вона триває з весни 2014 року. Ми волонтеримо з друзями дев’ятий рік. Тому це стан один. Безперечно, він виснажує. Але ми працюємо для українців. А вони і є тими батарейками, які заряджають не тільки Україну, а які, мабуть, заряджають цілий світ. Хоча до нас на концерти в Німеччині більше все-таки приходить німецької публіки, ніж української. Українську публіку ми любимо й шануємо, але зрозуміло, що приходять німці, які намагаються допомагати Україні, тому вважаю їх однодумцями. Це теж важливо.

• Як треба розмовляти з німцями про війну в Україні?

Із німцями, мені здається, треба розмовляти спокійно й аргументовано. Ми часто думаємо, що ті речі, які є очевидними для нас, є очевидними й для німців. Це помилка.

Німці з дитинства слухали, що Україна – це частина росії, української мови немає, української історії немає, української суб’єктності немає. Є велика росія і є такі українці, які чомусь раптом захотіли жити окремо. Тому нам треба пояснювати себе. За нас це ніхто не зробить. 

Німці й німецькі ЗМІ нас німецькій культурі точно не пояснять. Тому що вони й далі залишаються на проросійських позиціях: для них і далі є поганий путін, є хороша росія. Вони не розуміють, що нас вбиває не путін, нас вбивають російські хлопчики, яким 19-22 роки, які в школі вивчали Пушкіна, Толстого, Достоєвського, і це їх ні перед чим не зупинило. Ці речі страшенно тонкі, приватні, контроверсійні. Німці не люблять путіна. Вони не люблять реваншизм, ксенофобію, фашизм. Але щойно йдеться про те, що українці мають право на негативне ставлення до росіян, бо ті їх убивають, – тут німців ламає. Бо це агресія, це децивілізація. 

• Цьогоріч ви отримали в Німеччині премію Миру. Взагалі у вас урожайний рік на премії. Не вистачило тільки «нобелівки».

Отримуймо премії не за те, що триває війна, а за те, що написав хороші книжки. Усі премії, всі оплески, всі повні зали, всі вияви уваги в бік українських артистів, письменників, режисерів, акторів сьогодні, ясна річ, передусім – підтримка України. Я особисто саме так до цього ставлюся. І всі ті премії, які цього року дають, справедливі вони чи ні, я їх сприймаю, як вияв поваги й підтримки України. І Премія миру, яка, будьмо об’єктивними, найпрестижніша в німецькомовному просторі, безперечно, передусім це премія не мені, а українській культурі й літературі, за що я страшенно вдячний членам журі, які цю премію дали. Тому що це була можливість проговорити важливі речі, які я висловив у своїй вітальній промові, яку розповсюдили телеканали й газети Німеччини. 

• Але ж, попри все, важливо як сказано і що сказано. Тому ця премія, може, для України, але й для вас…

Послухайте, я страшенно тішуся з цієї премії. Але не маю позицію: от, я такий крутий. Крутою є українська література, страшенно недооцінена в Європі, страшенно там не прочитана. Мусимо визнати, що в тій-таки Німеччині українську літературу перекладають останні двадцять років, перекладають передусім сучасні твори, а не класичні. Проте нашу Модерну літературу, переконаний, німцям було б цікаво прочитати, наші 20-30-ті роки. Німці не знають, що у нас було сто років тому.

• Хоча, можливо, наша історія їм навіть відгукнулася б.

Я з вами абсолютно згоден. Особливо, що німецький ринок дуже відкритий, німці перекладають все. Їм важливо знати, чим живе світ, що в ньому відбувається. Думаю, якби вони дізналися про проект України не лише з перспективи останніх десяти років, а що було в нас на початку 20-х років, під час Першої Світової, думаю, в німців було б інакше ставлення до того, що бачать сьогодні. Тому що ці речі взаємопов’язані. Для нас те, що відбувається – це проект, який наші попередники почали сто років тому, створивши УНР і воюючи за неї. Потім була пауза. Це була поразка тактична, але не стратегічна. Більшість німців не розуміють нашого історичного та культурного контексту. Для них Україна – це несподіваний політичний конструкт, який виник у 1991 році, і вони не розуміють, які передумови цьому були, органічні й переконливі. 

• Можете назвати нестандартний факт про Німеччину.

Німецькі читачі читають книги. Українські читачі не завжди читають книги (сміється). Українські читачі часто приходять на літературні вечори просто, щоб зробити селфі. Я це говорю з великою ніжністю і любов’ю до українських читачів. В Україні на мої літературні вечори приходять тисячі людей. І це хороші люди. Але я знаю й бачу, що більшість із них не читали ті книги, про які говоримо. Це цікаво. Тому що українські письменники сьогодні збирають у себе в країні, мабуть, найбільші аудиторії в усьому світі.

• Що цьому посприяло?

Думаю, мала кількість книжкових магазинів. Читачі не так читають, як слухають. Для них важливо бачити письменника, чути його. Для них література не живе в площині: магазин, книжка, домашнє читання. Це далі живе. Це щось на зразок рок-музики. Таке до війни, до Революції, було в Білорусі й таке є в латиноамериканських країнах, де на літературному фестивалі може зібратися до десяти тисяч людей. Ми демонструємо світу тренди. До найпопулярніших українських письменників сьогодні може прийти тисяча-дві слухачів за квитки. Це про те, що українці сприймають літературу, як щось дуже близьке. Питання співпричетності: ви теж є частиною цього всього. Письменник говорить, ви можете за ним повторювати, можете йому плескати, можете кривити фізіономією. Так чи інакше, це живий процес. 

Фото: Олена Краснокутська