Подалі від стандартів: українська модель про кар’єру в Берліні

Маша Сита – українська модель, яка в індустрії десять років. Вона працювала з брендами Calvin Klein у Сингапурі, Vivienne Westwood у Парижі, J Brand і Swarovski в Нью-Йорку. Брала участь у американському телешоу Project Runway. Маша розповіла нам, чому з усіх модних столиць обрала Берлін і чи легко будувати тут модельну кар’єру без класичних «параметрів».

Ти теж бігла від війни. Чому в Берлін?

Узагалі я прямувала в Штутґарт. Родичі поїхали туди, щойно війна почалася, а я – через півтора місяці. Штутґарт – це зовсім інша Німеччина, вкрай нудна для мене. Перший місяць я жила в рідних, але обстановка в місті пригнічувала. Тому я подалася на airbnb: ця компанія давала українцям гроші на житло. Я отримала на свій акаунт приблизно тисячу вісімсот євро, і вирішила витратити їх на Берлін. Так я зняла помешкання на три тижні – і закохалася в це місто. Почуваюся в ньому більш прийнятою людьми, тому що тут багато емігрантів. У іншій частині Німеччини тобі також усміхаються, все ок, але близько до себе не підпускають.

У Берліні все інакше: німці мені допомагали, розпитували про сім’ю, про Одесу, про Україну. Всі були «open» – і мені це сподобалось. А ще в Берліні стільки свободи! Ти можеш тут бути яким завгодно: одягатися в будь-що, фарбувати волосся будь-яким кольором, і ніхто не гляне на тебе косо-криво, можеш бути будь-ким і ніхто не буде тебе сторонитися.

Тут багато культур, національностей, мов – це все дуже моє. Берлін із усіх боків різний: радянська частина нагадує дім в Одесі, Шарлотенбурґ схожий на Париж, якась частина міста зовсім ні з чим не асоціюється. Тут намішані професії, від «серйозних» до креативних. І ще один важливий критерій, чому Берлін: тут можна спілкуватися англійською. Бо німецьку я лише почала вивчати.

Чи панує тут така сама свобода в моделінгу?

Так. У Німеччині відбуваються гарні зміни в цьому напрямку. Коли п’ять місяців тому я приходила в агенції, то питала щодо параметрів. Мені відповіли, що «в Німеччині ми не стежимо за параметрами моделі». Та все ж мої агенції попросили мене не фарбувати волосся в рожевий і не голити голову. Ось радикальні експерименти в моделінгу не надто прийнятні, бо звужується коло клієнтів, які могли б тебе найняти.

У Берліні чимало комерційних зйомок, коли знімаєшся для каталогу одягу чи сумок, чи взуття, де треба більш класична зовнішність. Не звертають уваги на колір шкіри, національність, але волосся потрібне (сміється). І краще не зловживати пірсингом або великими татуюваннями.

Ця відкритість до експериментів – особливість Берліну чи Європи в цілому?

Мені здається, що це вайб Берліну. Тому що коли я дивилася цього вересня fashion week Парижу, Мілану, то моделі там були височенними й занадто худими, навіть анорексичними. Тому думаю, що в Італії та Франції ще багато правил і немає такої свободи для моделей, як у Німеччині. У Берліні працюють дівчата не з такими вже й «модельними» параметрами, як ми уявляємо.

Припустимо, я хочу стати моделлю в Берліні. Мої дії?

Усе легко: треба зняти снепи. Це світлини, коли фотографуєш зблизька обличчя, воно має бути без макіяжу, а волосся — без укладки. Тоді – обидва профілі. І знімаєшся в повний зріст: у купальнику чи в білизні, або, якщо соромишся, в чорній одежі, що облягає тіло. І на підборах. На фото має бути гарно видно фігуру. Також треба зняти відео, де показуєш проходку, потім англійською кажеш ім’я, звідки ти, скільки тобі років, називаєш «материнську» агенцію, якщо така є, і параметри. У кінці ще можеш сказати «by guys» (сміється).

Далі надсилаєш листи в агенції по Берліну. Їх можна знайти на сайті models.com. Там прямо довгий список німецьких агенцій, сильних і професійних. Я написала всім. Щоб вибрати кращу для себе. От ти пишеш листа на кшталт: «Привіт, я з України. Я переїхала в Берлін. Дуже хочу стати моделлю. Мій зріст, мої параметри, мій вік» – і додаєш обов’язково снепи й відео, бо без них навряд чи хтось відповість.

Також раджу не чекати відповідей від агенцій, а писати фотографам напряму. Я ось ввела в інстаграмі «photographer Berlin», знайшла тих, чиї світлини мені полюбились – і написала їм. Це треба, щоб подбати про портфоліо. Бо портфоліо – невід'ємна частина модельної кар’єри, й оновлювати його слід регулярно.

З фотографами, яким пишеш, працюєш на комерційних основах?

За свою роботу я беру гроші. У Берліні година роботи коштує від ста до ста двадцяти євро. Якщо модель без портфоліо, тобто початківець, то оплата нижча. Але якщо я хочу мати фото для портфоліо, то пропоную TFP-зйомку, коли фотограф не використовує знімки для комерції. Зазвичай ми підписуємо контракт. Я також можу публікувати фотографії, наприклад, в інстаграмі, але продавати їх чи надсилати в журнали не маю права.

Укладаєш контракт із фотографом навіть коли робиш зйомку для себе?

Зазвичай – так. В Україні я такого не робила, але в Німеччині всі дуже люблять папірці (сміється). Моя перша зйомка в Берліні була з контрактом. Я переробила його під себе і тепер усім надсилаю. В Україні така практика не популярна, бо всі вірять на слово. Хоча в мене була ситуація, коли знімалася TFP, а потім фото виставили на стокові сайти. Після цього випадку думаю, що контракти – це добре, бо йдеться про мою безпеку.

Що таке «материнська агенція»?

Це агенція, що шукає тобі контракт закордоном, і бере за це десять відсотків від прибутку. Така агенція може бути як у Німеччині, так і в Україні, хоча клієнтів знаходитиме в різних країнах. Але я домовилася зі своєю агенцією працювати тільки в Німеччині, тому вона мене нікуди не відправляє.

Чому лише в Німеччині?

В мене зараз такий етап: я закохана в Берлін і мені хочеться тут «забазуватися». Я можу жити «на валізах», але мені необхідне почуття дому. Поки тут мої друзі й родичі, я хочу побути тут. Хоча в Одесі мої батьки, бабусі й дідусі… і мій кіт! Сумую за ними. Проте я звикла. Бо з вісімнадцяти років рідко бувала вдома. А зараз мені двадцять дев’ять. Зазвичай модельний контракт – це два-три місяці в роз’їздах, місяць вдома, і знову по колу. Так уже десять років. Плюс, я знайшла в Берліні роботу візажисткою у салоні краси – і мене це теж прив’язує до місця.

Щодо України: порівняєш роботу в Одесі й у Берліні?

Усі країни такі автентичні. Відмінності дуже помітні. В Україні я працюю швидше: зазвичай це одна-дві години. Але в Україні приділяють мало уваги деталям, до роботи ставляться менш педантично: не дуже чистять одяг, не дуже стежать за укладкою та макіяжем.

У Берліні ж, якщо волосся буде трішечки збоку – неодмінно поправлять. Іще тут усе відбувається повільно: зйомку, яку я відзняла б за чотири години, знімали чотирнадцять! У Берліні в індустрії працюють, одним словом, дотошні люди. Зате все й більш професійно: всюди валики з одягом, скотчі, заколки, ножиці.

Якщо в Україні було нормальним «ой, я це забув», то тут люди більш організовані. Хоча коли в Україні все починається вчасно, то тут зйомку можуть затримати на двадцять хвилин, поки хтось набирає водичку чи допиває чай.

Відрізняється й зарплата, вона тут значно вища, ніж удома. Якщо працювати не фрілансером, а з агенцією, то за зйомку можна отримати тисячу чи тисячу двісті євро. В Україні я брала тисячу гривень за знімальну годину, це за старим прайсом, до повномасштабного вторгнення. Тобто десь п’ятдесят доларів за годину – середня зарплата моделі в Одесі. Тому за зйомку я отримувала приблизно сто доларів, а за знімальний день – 300-400.

Чи траплялася з тобою в Берліні фрікова модельна історія?

На останній зйомці я почувалася такою нудною. На знімальному майданчику були візажист, стиліст, hair artist і фотограф. Усі – представники ЛГБТ-спільноти, і геї, і лесбійки. Усі так яскраво обговорювали свої сексуальні пригоди, що в усіх «вільні стосунки». У тої два бойфренда, у того три бойфренди. І ось вони питають мене: «А що ти?». А я така: та я… заміжня. Питають далі: «Ого! А навіщо? Ти така юна. А скільки заміжня?». Кажу їм: ну, ми разом сім років. Після чого прозвучала довга незручна пауза, і вони такі: «Ну, ок» (сміється). Більше вони цю тему зі мною не підіймали. Обговорювали собі сурогатне материнство, coparenting – це коли два геї хочуть дитину, знаходять двох лесбійок і ділять цю дитину, – і я така: ну, я планую дитину з чоловіком (сміється). Тому часом почуваюся в Берліні максимально консервативною.

Тобі двадцять дев’ять, а в Берліні тебе називають «юною». Вважаєш, що тут інше ставлення до віку?

Так, тому що в Україні я почуваюся молодою (сміється). Я відчуваю, що скоро тридцять, що я повинна мати дітей, щонайменше одну. А в Німеччині, коли на першу ніч зупинилась у Кельні, то захостила мене одна дівчина. Я розказала їй свою історію, що мені двадцять дев’ять, що заміжня. А вона до мене: «Ого, ти така юна, навіщо воно тобі? Навіщо так рано одружилася?». Те ж говорила й німка, в якої я потім два місяці жила. Вона дотримується феміністичних поглядів і часто повторювала, що ніхто їй не треба, все зробить сама. І мене запевняла, що заміж дарма вийшла, бо ще молода. Тому я тут взагалі, наче підліток. Але припускаю, це багатьох країн стосується, бо схожі думки чула й у Франції, і в Італії, і в Америці. Немає тиску, що ти щось повинна: заробити грошей, сидіти з дітьми, накопичити на авто. Тут у людей усе життя автівок немає – і їм нормально.

А є щось, що ти в Берліні таки «повинна»?

Що стосується моєї професії, то тут необхідно бути ввічливою. Тобто коли в Україні я могла прийти на зйомку і мовчати, то тут на все треба «спасибі», «будь ласка», «боже, яке плаття», «ой, який красивий мейк». Якщо не зробиш комусь комплімент, то натомість отримаєш: чому ти така сумна. Тому тут важливо дотримуватися цієї культури.