Наталя Фібріг – спеціальна кореспондентка телеканалу 1+1 в Німеччині вже більше 16 років. Саме її очима українці здебільшого бачать головні події Європи. У нашій розмові Наталя руйнує міф про німецьку точність, але підтверджує про ощадливість. Більше про місцеві правила та винятки, про улюблені місця та особисті лайфхаки читайте в інтерв’ю на berlin4ua.de.
- Ти фанатка Берліну. От поясни для тих, хто ніяк не звикне – в чому прикол?
Я люблю Берлін за те, що він приймає мене якою б я не була і що би не робила! Це місто, яке приймає усіх! Кожен тут може почуватися вдома.
Ти можеш робити, що хочеш, мати вигляд, який хочеш, думати, що хочеш, і витворяти, що хочеш - усім по барабану!І це настільки круто! Берлін – це навіть не дуже Німеччина, це просто таке унікальне місце на планеті, такий великий вокзал, сюди багато приїжджають, але мало хто залишається. Майже усі мої друзі трохи пожили тут і перебралися – хто на Захід у більш стабільні офіси, хто на Південь за тихим сімейним життям, хтось от повернувся, а хтось вкотре пакує речі. Навіть трохи дивно, що в мене тут все стабільно, я ніколи й не розглядала якісь інші напрямки.
- Є такий міф, наче тут всі погано одягаються, але це ж не так! Молодь от обирає брендові речі. Чи дивишся на дебелого чоловіка в жіночій сукні і розумієш, що він ретельно підбирав колготи під туфлі. Такі всі строкаті, що вбрання не обговорюється навіть?
Тут справді людям пофіг у чому ти йдеш на роботу і що в тебе на голові, коли ти забігла за хлібом. Хтось в офіс прямує у капцях, а хтось малює губи, щоб вийти за кавою. Щоправда, виняток таки є. Не рекомендую носити натуральне хутро! Особливо, якщо користуєшся громадським транспортом. Моя подружка з України в першу берлінську зиму постійно замерзала й мама передала їй шубу. От вона сідає у метро в цій шубі і відчуває, що весь вагон її спопеляє поглядами. Тобто шубу).
- Тобто ця берлінська толерантність таки має винятки?
Так, можна сказати, працює дещо однобоко. Без проблем можна приходити в офіс з немитою головою чи в розтягненому светрі, у сандалях на шкарпетки з рейтузами під шортами, а шубу – не зрозуміють.
Нікого не вражають брудні дреди чи тату на пів обличчя, а от хутро може викликати непорозуміння і спровокувати справжній скандал.- Це ж стосується не лише вихідців зі Східної Європи?
Ні. Хоча до наших дівчат таки особлива увага. Я от згадала, що якось писала інтерв‘ю з політикинею з еко-партії та запропонувала зробити це на вулиці, а вона категорично відмовилася. А потім я побачила, що вона в шубі. Тобто за партійними принципами не може дозволити собі «світитися» у натуральному хутрі на камеру.
- Окрім фріків в очі впадає велика кількість літніх пар в кафе та ресторанах. І видно, що це романтичні побачення. У Києві я такого не пригадую взагалі. Родинні святкування так, може обід, але щоб літні люди з хвилюванням торкалися рук, цілувалися…
Так, тут нема відчуття віку. Ти можеш легко влаштувати особисте життя і в 60, і у 70. Він може бути молодшим набагато, і це нормально. Вона може бути в короткій спідниці і з сильним макіяжем. Бо в Україні завжди створювалося враження, що «романтІк» закінчується після 25. Тобто 40 – це вже пора збирати одяг на похорон.
Коли я розлучалася, мені було 26. Один український знайомий хотів мене відмовити від розлучення, мовляв, «потерпи», і спитав, скільки мені років. Коли почув, що 26, сказав: «Ого, ти давня!».- Ти приїхала сюди до чоловіка ж? 18 років тому.
Я приїхала на останніх місяцях вагітності , і от моєму сину 18. Скоро буде екватор.
- Ти розлучилася з німецьким чоловіком, але залишилася таки в Німеччині?
Батько мого сина – східний німець. Ми одружилися дуже молодими. За 5 років спільного життя зрозуміли, що ми різні люди й розійшлися. У нас справді виявилися різні погляди, інтереси та прагнення. Звісно, він дуже хвилювався, що я заберу сина після розлучення і поїду в Україну, але для мене теж було важливим, щоб у дитини був батько. Тож якось так я тут і залишилася.
Хоча відчуття дому прийшло не так давно. Раніше, бувало, я навіть плакала, коли поверталася після українських канікул до Берліна. Було таке відчуття втрати, суму за друзями та родичами. А потім якось відчула, що повертаюся «додому» таки в Німеччину.- Пам’ятаєш той момент, коли осягнула цю зміну?
Років 5 тому я гуляла біля Золотих воріт у Києві і раптом зрозуміла, що не можу згадати де метро. Загубилася. Трохи розгублено від цього відкриття запитала у першого ліпшого перехожого, а він мені англійською став пояснювати шлях. І от я йду і думаю, як так — мені, киянці, якийсь іноземець показує, де метро!
Ну, я не стану зараз зарікатися від переїзду кудись в інше місце чи повернення, але я справді щиро люблю Берлін з усіма його приколами. У лютому до мене приїхала родина і подруги, і я чудово розумію їхні нарікання, як тут все складно.
Так, тут брудно в метро, наркотики продають серед дня на Котбуса Тор, квитки важко купити в автоматі, на кожному кроці бюрократія – я все це дуже розумію, але мене це не напружує, правда, от зовсім. Це місто з його порядками й безладом прийняло мене. І от нам разом вже давно комфортно.- Це зараз вже ти тут своя, але спершу ж було складно?
Працювати тут було дуже складно, досі не розумію, як у мене все так склалося. Ну, тобто в мене було таке величезне бажання і стільки сил, що я не бачила цих перепон. Іноді сама дивуюся – як я так могла працювати неспинно?! Коли я приїхала з Києва, то для мене важливо було продовжувати займатися журналістикою. Я сама щось вигадувала, пропонувала, їздила, домовлялася, щось там орендувала сама… Тепер уже б точно махнула рукою, а тоді от була така віра, така енергія, і все вдавалося. Може, то так у всіх буває лише в 22?:)
- Тобто ти приїхала до чоловіка, народила сина і почала працювати, як шалена?
Так. Це був справді шалений період. Мені все було цікаво, у мене стільки було бажання – лише давайте щось робити.
- Мову ти знала добре?
Я коли приїхала, то мені здавалося, що я гарно знаю мову. Перші декілька днів) Я вчила її в універі й наче дуже добре. Але, звісно, тут довелося її вперто вдосконалювати. Я не просто взялася її довчати, а так, щоб отримати сертифікат.
Німці прискіпливі щодо отримання кваліфікації та атестатів і дипломів. Але тут і багато можливостей для навчання. Іноді люди тільки те й роблять, що вчаться, а держава їх утримує. - Зараз ти вже розмовляєш як місцева?
Ой. Ну стільки часу вже прожити. Я не тільки розмовляю німецькою, я читаю художню літературу. Поезія мені ще не дається, але от прозу із задоволенням читаю саме німецькою. Пам’ятаю, якось я привезла з України Орхана Памука і там був якийсь невдалий переклад, тож я відклала й купила цю ж книгу німецькою і просто кайфонула і від тексту, і від мови.
- Зі знанням мови значно легше інтегруватися, знайти друзів?
У мене фактично немає подруг німкень. Є жінки, з якими ми тісно спілкуємося, у нас є якісь теми для обговорень та приводи для зустрічей, ми ходимо на дні народження одна до одної, п’ємо каву, але от близькі подруги – усі емігрантки. Так склалося. Може, справді є якась ментальна різниця і краще розумієш і відчуваєш тих, хто як і ти – приїжджий.
- Може тримати певну дистанцію корисно, щоб відчувати інтереси аудиторії, наприклад?
Найкраще глядачам заходять сюжети, які або на 100 відсотків підтверджують міфи про німців, або прямо протилежно їх заперечують. От репортажі святкові з пивного фестивалю – коли всі такі пишні й у шкіряних шортах чи гей-прайду – українці люблять на це подивитися.
- Так, але якщо тут пожити, то розумієш, що наші уявлення про Німеччину, сформовані через медіа, абсолютно помилкові. З 6 моїх поїздок залізницею лише одна була чітко за розкладом і без пригод. Це мені просто не пощастило?
О, це тепер теж міф. Роки два точно нема цієї пунктуальної роботи транспорту – ні в місті, ні на залізниці.
Мало того, коли купуєш квиток на потяг – будь певен, що тебе чекають пригоди. Не знаю, що сталося, але тут вони тепер постійно спізнюються, скасовуються, багато станцій закрили… Жахнулася, коли прочитала, що німецькі залізничники будуть консультувати Укрзалізницю. Німецький імідж про точність досі витягує цю країну.- А як щодо твердження, що тут вважається нормальним стукати в поліцію на сусідів?
Зрозумій, у німців просто інше ставлення до поліції. Це не про доноси. Тут вважається нормальним вирішувати спірні питання з допомогою правоохоронців. Навіть сімейні сварки. Тобто, якщо сусіди викликали патруль, то це не тому, що вони якось погано ставляться саме до вас і хочуть, щоб вас посадили. Просто вони не хочуть втручатися самі у вашу вечірку чи розповідати про правила, якщо ви в неділю вирішили свердлити дірку в стіні. Щось з’ясовувати особисто – це не по-німецьки.
Тут поліція для цього й існує, щоб підтримувати порядок і щоб вирішувати суперечності навіть між родичами. Тому, якщо плануєте провести веселий і гучний день народження допізна – краще попередити сусідів.- Чатик під’їзду?
Такого нема. Просто напишіть оголошення, що у вас свято і буде музика та повісьте перед входом. Можна навіть запросити сусідів на вечірку на келих. Навряд чи вони прийдуть, але й поліцію не стануть набирати. Після 22-ої краще навіть не вмикати порохотяг і не викидати скло в смітник. Такий режим тиші в Німеччині є навіть у якісь обідні години, але Берлін вже аж так не заморочується.
- Суперечки в школі, на дитячих майданчиках – теж через поліцію?
У школах теж конфліктні ситуації вирішуються за допомоги посередників – дирекції та психолога. До речі, не надто очікуйте, що когось тут турбуватиме успішність дітей, окрім вас. Пам’ятаю, якось мене викликали в школу, бо психологові здалося, що я надто тисну на сина і забагато вимагаю. Хоча не скажу, що мій малий якось сильно напружувався через навчання чи оцінки. Мені як відмінниці це було трохи незрозуміло.
Так от, всі розмови шкільного психолога зводилися до того, що не обов’язково гарно вчитися, щоб бути щасливим, і не обов’язково ставати успішним – німецька держава готова підтримати кожного громадянина, навіть коли йому щось критично не вдається. Мовляв - ти можеш бути геть неуспішним і це теж норм.
- Можеш бути неуспішним, але дотримуйся правил?
До речі, мені здається, що наші люди тут іноді поводяться значно правильніше, ніж самі німці – ретельніше сортують сміття та прибирають за тваринами.
- От є якісь такі критичні речі – чого не варто робити?
Ну, не треба чекати, що за тебе заплатять. Навіть якщо «підемо вип’ємо кави» звучало як запрошення і людина протилежної статі наче вам симпатизує. Краще одразу дістати гаманець і принаймні спробувати розрахуватися за себе.
Ми з друзями найчастіше просто ділимо рахунок на рівні частини – не вираховуючи до дрібниць, хто що саме замовив.
- Теми табу у розмовах?
Звісно, гроші. У Німеччині треба обережно говорити про гроші. Краще цю тему взагалі не чіпати. Ніяких деталей. Я не знаю, скільки заробляють мої друзі.
А ще, коли вибори, тут теж ніхто не питає «за кого ти голосував?». Можна запитати «які питання для тебе важливі» і якось так розуміти про симпатію тому чи іншому кандидатові, але напряму – ні.
- Так, в Україні здається, неввічливо навпаки – не відповідати за кого ти голосував) Як зі святкуваннями – що дарувати?
Тут вважається нормально запитати – що тобі подарувати на день народження? Зазвичай ніхто не очікує, не просить і не робить дорогих подарунків. Гарно вважається щось зробити руками. Наприклад, листівку розфарбувати й покласти в книжку. Так само і в дитячий садочок на різні свята значно ціннішим було приносити щось приготоване вдома, а не куплене в магазині. Мафіни, які ти сама спекла, чи пиріг.
Німецькі дні народження часто це – принесіть з собою випивку, яку ви хочете пити чи закуски, які ви хочете з’їсти після гриля. Тут багато питань вирішуються значно простіше. Цінність зібратися, а де і що на столі вже другорядне.
- Так, я звернула увагу, що дні народження святкують просто у парках. Приходять люди з грилем та ковдрами, гості приносять закуски і так просто сидять. Ти любиш пікніки?
У мене влітку швидше робочі пікніки, ніж святкові. У Шлосспарку в Панкові я працюю на галявині, поки вистачає заряду ноутбука. Для мене нема нічого кращого, аніж взяти ковдру, ноутбук, книжку, в ідеалі спакувати свій кошик для пікніків сиром, багетом і розе, сісти на велосипед і поїхати в парк. Шлосспарк маленький і там завжди небагато людей. Я навіть встигаю продуктивно попрацювати й полежати на травичці. А ще там стоїть надзвичайно миле кафе – маленьке, по суті вагончик, але там гарна кава, літні дрінки з ягодами і м‘ятою, смачні кіші, гарбузові супи й чай з ібмиром та апельсином восени.
А ще там бігає зовсім контактна лисиця, яка сідає посеред галявини й очікує, чи лишать їй щось смачне. Я їй часто беру сосиски або котячий корм, хоча годувати диких тварин у Німеччині суворо заборонено.
- Якщо більш вишуканий формат?
На Жандарменмаркт проявляю свою любов до всього французького. Я вважаю цю площу найкрасивішою у Берліні. Там я не хочу бути в джинсах і футболці, а у літній сукні на запах, із солом‘яним кошиком, розпущеним волоссям, накладеною кінчиками пальців червоною помадою на губах – так я собі уявляю розслаблений шик. Ця площа прекрасна у будь-яку пору року. Восени я люблю пити там імбирний чай і дивитися на гру світла на фасадах Концертної зали під час Фестивалю світла. А взимку саме там проходить найкрасивіший різдвяний базар у Берліні. Моїй пристрасті до французького відповідає і Галарея Лафаєт одразу біля Жандарменмаркт, де смачні багети, сири, рибний суп і акції «устриці по 1 євро». І неможливо не згадати про легендарний Paris Bar на Кантштрассе, де можна роздивлятися картини, зустріти режисера Віма Вендерса, пити шампанське й допізна хочеться говорити з друзями про все на світі.
- Яке улюблене місце для прогулянок?
Я люблю гуляти вздовж каналу в Кройцбергу. Там була моя перша домашня берлінська адреса. Там я находила кілометри з дитячим візочком, коли народився син. Тоді на терасах кафе відвідувачі пили «мільхкафе» – каву зі спіненим молоком у дуже великій круглій чашці. Нині така кава вже не модна. І читали газету, яку в кафе кріпили до палки-трималки. Я теж хотіла в кафе, але тоді заощаджувала на всьому. А ще спостерігала там жінок у ділових піджаках і з сумками для ноутів у руках, і теж хотіла бути зайнятою бізнес-леді, а не хаусфрау. А тепер цілком могла б скасувати всі домовленості й терміни, щоб так посидіти розслаблено біля води й пити каву. Біля цього каналу надзвичайно гарна осінь. І там є кіоск, де печуть піцу, рекомендую. Я любила дивитися, як люди сідають вздовж берега на землю, спускають ноги до води і їдять піцу. Правда, біля води бігають пацюки, тому я так не роблю.
Ну й досі сміюся, коли згадую перший приїзд мами і ми пішли гуляти з візочком уздовж каналу, а мама одягла дуже довге пальто й сильно дивувалася, коли замурзала поли об собачі екскременти. Бо була переконана, що в Німеччині ідеальна чистота. А ми ж вже знаємо, що це не дуже про Берлін, і зовсім не про Кройцберг.
